Консуело - Жорж Санд

Кафаріелло взяв ноти, перегорнув їх і вибрав дует із «Евмени» — опери, написаної маестро в Римі для Фарінеллі. Він проспівав перше соло зі шляхетністю, досконалістю, майстерністю, які миттєво змушували забути всі кумедні якості співака, вражали й приводили в захват слухачів. Могутній талант цієї незвичайної людини влив нові сили в Консуело й настільки надихнув її, що вона у свою чергу проспівала жіноче соло, як ніколи не співала в житті. Кафаріелло, не чекаючи, поки вона скінчить, перервав її спів бурхливими оплесками.

— Ah, cara[229]! — вигукував він на різні лади. — Тепер-то я впізнаю тебе! Це дійсно те чудове дитя, на яке я звернув увагу тоді у Венеції. Але тепер, figlia mia[230], ти — чудо (un portento)! Це говорить тобі Кафаріелло!

Вільгельміна була трохи здивована й дещо збентежена, побачивши Консуело ще на більшій висоті, ніж у Венеції. Незважаючи на те, що виступ у її віденському салоні такого таланту був їй дуже приємний, вона не без прикрості й жаху бачила, що після настільки віртуозного виконання сама вона вже не посміє співати для своїх завсідників. Проте «посланниця» галасливо висловлювала свій захват. Гольцбауер, продовжуючи посміхатися нишком, але побоюючись, що в його касі не вистачить грошей, аби оплатити такий великий талант, виявляв серед усіх цих вихвалянь дипломатичну стриманість. Буонончіні заявив, що Консуело вища й за пані Ґассе й за пані Куццоні. Посланник прийшов у такий захват, що Вільгельміна навіть перелякалась, особливо коли побачила, що він знімає з пальця перстень із величезним сапфіром і надягає його на палець Консуело, що не відважувалася ні прийняти його, ні відмовити. Несамовито стали вимагати повторення дуету, але двері розчинились, і лакей доповів про приїзд графа Ґодіца. Всі підвелися під впливом мимовільної поваги, що викликає не найзнаменитіша, не найдостойніша, а найбагатша людина.

«От невдача! — подумала Консуело. — Треба ж було мені зустріти тут разом, і навіть перш ніж я встигла попередити їх, двох осіб, які бачили мене під час подорожі з Йосифом! Вони, без сумніву, склали собі неправильне уявлення й про мою моральність і про мої відносини з ним. Але в жодному разі, добрий і чесний Йосифе, хоч який би наклеп обплутав нашу дружбу, я ніколи не відмовлюся від неї ні в серці своєму, ні на словах».

Граф Ґодіц, з голови до ніг оздоблений золотими галунами й нашивками, підійшов до Вільгельміни, і по тому, як він поцілував руку утриманки, Консуело зрозуміла відмінність між такою хазяйкою будинку й гордими патриціанками, що зустрічались їй у Венеції. З Вільгельміною були й миліші, й люб'язніші, й веселіші, але говорили швидше, ступали не так тихо, сиділи, закинувши ногу на ногу вище, гріли спину біля каміна, — коротше кажучи, були іншими, ніж у вищому світі. Ця безцеремонність здавалася навіть приємною, але в той же час у ній відчувалося щось образливе, що відразу кинулось у вічі Консуело, хоча це щось, замасковане світськими манерами та увагою, належною посланнику, було майже невловиме.

Граф Ґодіц вирізнявся своїм умінням тонко відтінювати цю невимушеність, яка не тільки не ображала Вільгельміну, а здавалась їй доказом особливого поклоніння. Консуело ж було неприємно за цю бідолашну жінку, чиє вдоволене дрібне марнославство здавалось їй жалюгідним. Що ж до неї самої, вона нітрошки не ображалася. Zingarella ні на що не претендувала, не вимагала навіть, аби на неї дивились; і їй було зовсім байдуже, чи буде звернений до неї поклон на декілька десятих дюйма вищим або нижчим. «Я тут для того, щоб співати, це моє ремесло, — говорила вона собі. — Головне, щоб були задоволені моїм співом; я волію сидіти непоміченою у своєму куточку; але як почервоніла б ця жінка, що домішує марнославство до своєї любові (якщо тільки вона домішує хоч трохи любові до марнославства), помітивши, скільки презирства й іронії криється під усіма цими люб'язностями та компліментами».

Консуело знову змусили співати, звеличували її до небес, і вона того вечора буквально ділила лаври з Кафаріелло. Щохвилини вона чекала, що з нею заговорить граф Ґодіц і їй доведеться витримувати вогонь його глузливих похвал. Але дивна річ: граф Ґодіц не підійшов до клавесина, біля якого вона стояла відвернувшись, аби він не міг бачити її обличчя. І коли він запитав про її ім'я й вік, здавалося, він уперше чує про неї. Річ у тім, що він не одержав необережної записки, яку Консуело, збуджена шляховими пригодами, послала йому із дружиною дезертира. До того ж він був дуже короткозорий, і оскільки в той час іще не було заведено безсоромно лорнетувати у вітальнях, то він нечітко розрізняв бліде обличчя співачки. Можливо, здасться дивним, що, хвастаючись так своєю меломанією, граф не спробував подивитися ближче на чудову виконавицю. Але не треба забувати, що моравський вельможа любив тільки музику, складену ним самим, любив тільки свою власну методу, тільки своїх власних співаків. Великі таланти не викликали в нього ніякого інтересу, ніякої симпатії. Він їх недолюблював за їхню вимогливість і претензії, і коли йому говорили, що Фаустіна Бордоні одержує в Лондоні на рік п'ятдесят тисяч франків, а Фарінеллі — сто п'ятдесят тисяч, він знизував плечима й запевняв, що співачки в його росвальдському театрі в Моравії, які навчалися в нього, не поступаються ні Фарінеллі, ні Фаустіні, ні синьйорові Кафаріелло, хоча коштують йому всього п'ятсот франків.

Зарозумілість Кафаріелло була йому особливо неприємна й нестерпна тому, що у своєму колі пан граф Ґодіц відзначався точно такими ж дивними й смішними звичками. Якщо хвальки не подобаються скромним і розумним людям, вони тим більше нестерпні й огидні таким же хвалькам, як вони самі. Усяка марнолюбна людина ненавидить собі подібних і висміює порок, властивий їй самій. Слухаючи спів Кафаріелло, ніхто не думав ні про багатство, ні про любов до музики графа Ґодіца. Поки Кафаріелло хвалився, не залишалося місця для хвастощів графа Ґодіца, — коротше кажучи, вони заважали один одному. Жоден салон не був настільки великим і жоден слухач настільки уважним, аби вмістити й задовольнити двох людей, які терзаються такою «жадобою апробації»[231] (френологічний стиль наших днів).

Була й третя причина, що перешкодила графові Ґодіцу згадати «свого Бертоні» з Пассау: він майже не дивився на нього в Пассау, і тепер йому було б дуже важко впізнати його в новому, перетвореному вигляді. Перед ним тоді була дівчинка, «досить миловидна», як заведено було на той час говорити про стерпну зовнішність; він почув