Консуело - Жорж Санд
— Ну звичайно, синьйоро! — відповів Келлер. — Для вашого покірного слуги сказати — це значить зробити. Вирушивши сьогодні вранці до моїх клієнтів, я попередив спочатку пана венеціанського посланника (я не маю честі особисто зачісувати його, але завиваю його секретаря), потім пана абата Метастазіо, якого голю щоранку, і його вихованку, дівицю Маріанну Мартінец, чия зачіска теж не минає моїх рук. Вона, так само як і він, живе в моєму будинку… тобто я живу в їхньому будинку, — ну, та, втім, це однаково. Наостанок я проник іще до двох-трьох осіб, які знають Йосифа в обличчя, він і з ними ризикує зустрітися в маестро Порпори. До інших, не моїх клієнтів, я з'являвся під яким-небудь приводом, наприклад, говорив так: «Я чув, баронесо, що ви посилали пошукати в моїх колег справжнього ведмежого сала для волосся, і поспішив принести вам чудове сало, я за нього ручаюся. Пропоную його знатним особам безкоштовно, як зразок, для того щоб вони стали моїми клієнтами, якщо тільки будуть задоволені ним»; або так: «Ось молитовник, знайдений минулої неділі в соборі Святого Стефана, а позаяк я обслуговую собор (або, вірніше, школу при соборі), то мені доручили запитати вашу ясновельможність, чи не ваша це книга». То була стара, нічого не варта книга в шкіряній оправі з витисненим на ній гербом. Узяв я її на лаві каноніка, знаючи прекрасно, що ніхто її не розшукуватиме…
Нарешті, коли мені вдавалося під тим або іншим приводом привернути до себе увагу, я починав базікати з розв'язністю й дотепністю, яку вибачають людям нашої професії. «Мені, — говорив я, приміром, — багато доводилося чути про вашу ясновельможність від одного з моїх друзів, майстерного музиканта Йосифа Гайдна, ось чому я взяв на себе сміливість з'явитися до високоповажного дому вашої ясновельможності». — «А, маленький Йосиф? — запитували мене. — Чарівний талант, юнак багатообіцяючий». — «Так? Справді? — озивався я в захваті від того, що ми перейшли просто до справи. — Тоді вас, ваша ясновельможність, має дуже потішити те, що з ним зараз відбувається, — дивна річ і вельми важлива для його кар'єри!» — «А що ж із ним відбувається? Я нічого не знаю». — «Та важко придумати щось більш комічне й більш цікаве: він зробився лакеєм». — «Як! Лакеєм! Фі! Яке приниження! Яке нещастя для такого таланту! Він, значить, у жахливому становищі? Треба йому допомогти». — «Справа не в тому, ваша ясновельможносте, — відповідав я, — на це змусила його зважитися любов до мистецтва. Він хотів будь-що-будь брати уроки в знаменитого маестро Порпори…» — «Ах, так! Розумію: Порпора відмовився вислухати його й допустити до себе. Геніальна людина, але дуже примхлива і похмура». — «Він велика людина, з великодушним серцем, — відповідав я, згідно з бажанням синьйори Консуело: адже ви не хочете, щоб у всій цій історії ваш учитель був предметом глузувань і осуду. — Будьте певні, — додавав я, — він незабаром розкусить здібності юного Гайдна й подбає про нього; але щоб не розсердити старого меланхоліка й пробратися до нього, не дратуючи його, Йосиф не знайшов нічого більше дотепного, як піти до нього в лакеї й удати, начебто він нічого не тямить у музиці». — «Ідея зворушлива, чарівна, — відповідали мені в цілковитому розчуленні, — це героїзм справжнього артиста. Однак він мусить поквапитися й заслужити прихильність Порпори, перш ніж його впізнають і скажуть маестро, що він уже чудовий артист, адже молодого Гайдна люблять і про нього піклуються кілька осіб, що якраз відвідують Порпору». — «Ці особи, — говорив я влесливим тоном, — занадто добрі, занадто великодушні, щоб не зберегти маленької таємниці Йосифа, поки це необхідно; вони удаватимуть, начебто не знають його, і підтримають довіру до нього Порпори». — «О! — вигукували у відповідь на це. — Звичайно ж, не я зраджу славного, майстерного музиканта Йосифа! Ви можете від мого імені запевнити його в тому, а я накажу своїм служникам у жодному разі не обмовитися в присутності маестро». Тут мене відпускали або з подарунком, або із замовленням на ведмеже сало, а що стосується пана секретаря посольства, він надзвичайно зацікавився цією пригодою та обіцяв почастувати нею за сніданком самого пана посланника Корнера, що особливо прихильний до Йосифа, щоб пан посланник був насторожі з Порпорою. Моя дипломатична місія закінчена. Ви задоволені, синьйоро?
— Якби я була королевою, я негайно призначила б вас посланником, — відповіла Консуело. — Але погляньте у вікно, ось іде господар. Утікайте, милий Келлере, він не мусить вас бачити.
— А навіщо втікати, синьйоро? Я візьмуся за вашу зачіску, і подумають, що ви послали свого лакея Йосифа за першим зустрічним перукарем.
— Він у сто разів розумніший за нас із вами, — сказала Консуело Йосифу й віддала свої чорні кучері в спритні руки Келлера, тоді як Йосиф, надягши фартух, знов озброївся мітелкою; тим часом Порпора важко піднімався сходами, наспівуючи музичну фразу зі своєї майбутньої опери.
Розділ 86
Порпора за природою був дуже неуважний; поцілувавши в чоло свою прийомну дочку, він навіть не помітив Келлера, що причісував її, й заходився шукати у своїх нотах фразу, що не виходила в нього з голови. Тільки побачивши папери, зазвичай розкидані по клавікордах у неймовірному безладді, а тепер складені в симетричні купки, він вийшов зі своєї задуми й закричав:
— Нещасний дурень! Він дозволив собі доторкнутися до моїх рукописів. Ось вони, лакеї! Валять усе в купу й думають, що прибирають. Дуже потрібно мені було брати лакея, слово честі! Почалися мої муки!
— Пробачте йому, маестро, — втрутилася Консуело, — ваші ноти були в такому хаотичному стані…
— Я прекрасно розбирався в цьому хаосі. Міг устати серед ночі й потемки, навпомацки знайти будь-який уривок зі своєї опери. А тепер я нічого не знаю, я пропаща людина; місяць мине, перш ніж я що-небудь зможу знайти!
— Ні, маестро, ви все зараз же знайдете. Це, до речі сказати, моя провина, і хоча сторінки й не пронумеровані, мені здається, що я поклала кожний аркуш на своє місце. Гляньте-но! Я впевнена, що вам зручніше буде читати із зошита, ніж із усіх цих окремих аркушів, які порив вітру може віднести у вікно.
— Порив вітру! Чи не вважаєш ти мою кімнату за Фузінські лагуни?[233]
— Ну, якщо не порив вітру, так змах мітелки або віника.
— А навіщо було прибирати й мести кімнату?
