Війни художників - Станіслав Стеценко

Гущенко дістав дві склянки, відкоркував пляшку шнапсу й наповнив склянки до половини. Свій шнапс він випив одним духом.

За вікном зашуміли крони дерев. Потім загуркотіло. У Берліні починався густий літній дощ.

19 червня 1940 року, 13 год. 35 хв.

Москва

У другій половині літа 1940 року Радянський Союз опинився у позиції людини, що сам на сам у темному провулку зустрілася зі здоровилом, озброєним кийком. Уся Європа була під чоботом армії націонал-соціалістичної Німеччини. Англія була заблокована на своєму острові й жодної загрози для німців не становила. Висадка на Британські острови не відбулася, і ніщо не вказувало на те, що вона має відбутися найближчим часом. Незважаючи на нескінченні політичні й економічні люб’язності у вигляді здачі Радами німцям секретних британських пропозицій або поставок додаткових ресурсів для військової промисловості, жодних гарантій того, що Німеччина до осені не завдасть удару по СРСР, не було. Восени, звісно, почнеться бездоріжжя й небезпека минеться. Але до сезону дощів залишалося ще добрих два місяці.

Сталін не поїхав у Кремль. Його розбив ревматизм — пам’ять про сибірські заслання. Ревматизм Сталін лікував дідівським способом — годинами лежав на печі. На Ближній дачі для цього була побудована і обкладена білими кахлями велика, у зріст людини, піч. Коли доповіли, що приїхав Берія, він, крекчучи і спираючись на плече охоронця, спустився по зручній із широкими щаблями драбинці вниз. Прошкутильгав довгим переходом, що вигинався дугою до головної будівлі. Перехід зробили дугоподібним з огляду на вимоги безпеки: щоб важче було поцілити в того, хто з’явиться на його протилежному кінці.

Сталін зайшов у Малу їдальню. Привітався з Берією, кивнув на два крісла, що стояли поряд із невеликим столиком біля стіни. Сів навпроти.

Узяв люльку. Але не запалив. Наче згадавши щось, постукав нею по порожній попільничці й відклав убік. З коробки, що стояла на столі, дістав коричневу сигару.

Дізнавшись, що Черчилль палить сигари, він наказав послу в США Костянтину Уманському надіслати коробку гаванських сигар. І час од часу курив їх. Загалом картина була трохи кумедною — маленький рябий чоловічок, що, сидячи неприродно прямо, тримається за поперек з величезною сигарою в зубах. Але, звісно, Берії не спало на думку навіть посміхнутися.

— Ситуація серйозна, товаришу Лаврентій. Настав час провести ліквідацію керівника делегації художників у Берліні буцімто молодчиками з гітлерюгенду. Почнеться скандал, ми направимо ноту, Гітлер вибачиться, почне проводити слідство, а там і осінь, — сказав Сталін, випускаючи з рота клуби духмяного диму. — Кого ти хочеш послати на ліквідацію?

— Треба подумати, — відповів Берія.

— Думай, твою мать, думай! Гарна кандидатура — Коротков, — нервово сказав Сталін.

— Коротков? — перепитав Берія, намагаючись швидко згадати, про кого мова.

— Так, Коротков. У тебе є сумніви? Це перевірена людина. Він ліквідував кількох зрадників.

— Ні, Кобо, сумнівів немає, — Берія згадав Короткова, але не наважився сказати, що вигнав його з органів. І поки що не розстріляв тільки тому, що той мав орден Червоної Зірки за спецоперації за кордоном. Тобто за вбивства ворогів народу.

Бурмочучи крізь зуби лайки, Берія в автомобілі помчав до свого кабінету на Луб’янці. «Кого, крім Короткова, можна послати на ліквідацію Гущенка?» — мучила думка. Людина без нервів, Етінгон, підходив чудово, але ж він був зайнятий Троцьким! І тема знищення Троцького була не менш важлива, ніж тема знищення Гущенка.

Сталін згадав про Короткова. Звідки він його знає? Хоча зрозуміло, звідки! Це тільки недобиті буржуйські газетярі думають, що у НКВС чи у ЧК розв’язані руки за кордоном і вони витворяють там, що хочуть. Насправді вказівку на ліквідацію ворога народу за кордоном може дати лише особисто Сталін. Звісно, усну. І, звісно, він завжди знає ім’я ліквідатора. Коротков — професійний ліквідатор. Таких, як він, одиниці. Ліквідаторів в СРСР можна перелічити на пальцях однієї руки. За кордон не пошлеш костоправів Богдана Кобулова. Треба, щоб люди досконало володіли мовами і знали звичаї країни. Щоб людина почувалася в країні, в яку їде виконувати завдання, як риба у воді! У Німеччині чи Франції такою «рибою» був би однозначно Коротков! Він володів німецькою і французькою, як рідними.

Але ж він, Берія, коли прийшов на посаду наркома, у присутності багатьох співробітників Контори, звинуватив Короткова у співпраці з гестапо. Чому?

«Не дури себе, — думав Берія, поки автомобіль мчав до комплексу будівель НКВС, лякаючи водіїв зустрічних автівок своєю шаленою швидкістю. — Ти боявся таких людей. Думав, що зможеш скрізь поставити своїх. Вважав, що вони виправдають твої сподівання. Призначив на найвідповідальніші посади грузинських робітників. Більшість із них провалили поставлені завдання, і їх довелося відправити назад у Грузію. Дехто зміг пристосуватися до нових умов. Це і були його люди. Але де в Грузії знайти професійного ліквідатора? Та ще й такого, який досконально знає кілька європейських мов? Такого в Грузії знайти неможливо!» Берія викликав ад’ютанта, нервово, дивлячись у вікно, сказав:

— Знайди мені Короткова…

Ад’ютант на мить знітився.

— Що таке? — Берія напружився. — Я говорю про колишнього працівника НКВС Короткова! Хай йому біс! Не пам’ятаю, як його звати! Твою мать! Чого ти витріщився на мене, як Ленін на буржуазію?! З ним щось трапилося?! — зарепетував Берія, бризкаючи слиною.

— Нікак нєт! — витягнувся ошелешений криком наркома ад’ютант. — Просто він написав вам листа.

— Якого ще листа, твою мать! Листа?! Де той лист?! Чому не передав? — пенсне злісно блиснуло, втупившись в ад’ютанта. — У турму захотів?

— Вибачте, Лаврентію Павловичу, — знітився ад’ютант. — Вони всі пишуть листи на ваше ім’я! Їх щодня надходить кілька десятків…

Говорячи «вони всі», ад’ютант мав на увазі «всі ті, хто сидить у тюрмі, або звільнені з органів». Не пишеш, значить,