Війни художників - Станіслав Стеценко

— Ви так раптово зникли.

— Службові справи не зупинили мене. Більше того, мене не зупинила моя дружина. Вона сказала, що мені тут нікому приготувати їсти. Але я відповів, що сам зможу зварити собі яйця, якось бачив, як це робиться. Хоча, звісно, у цій справі я швидше теоретик.

Мензіс підійшов до мольберта. На малюнку був чартвеллівський двір: дерева, кущі, шматок стіни замку з фамільним гербом Черчилля — гербом Марльборо і їхнім девізом «Fiel Pero Desdichado».

— Ви знаєте, Мензіс, коли я почав малювати, мені вже було за сорок. І тепер я просто не можу без цього обійтися. Гітлер називає мене «мерзенний забруднювач полотен олією». Мабуть, вважає, що має на це право, адже пише акварелі. Ви колись малювали?

— Ні, ніколи, — похитав головою Мензіс.

— Раджу спробувати — це відкриє вам цілий світ! Інший, не бачений вами світ! Ви інакше будете сприймати кольори квітів, листя, віддзеркалення в калюжах! Концентруючись на полотні, я забуваю про все. Навіть про війну, — Черчилль пихнув сигарою і продовжив кидати швидкі мазки на полотно.

— Сер, дозвольте вашу сигару…

— Що ще за вигадки, Мензіс? — невдоволено запитав Черчилль, кинув на керівника розвідки швидкий погляд і знову зосередився на полотні.

— Сер, іменем Британії, дайте мені вашу сигару! Ви взяли її в Чартвеллі?

— Заспокойтеся, Мензіс, це сигара з партії, яка пройшла перевірку! Я обіцяв, що не куритиму сигар до того, як ваші люди не перевірять їх на наявність сторонніх домішок, слідів уколу шприцом і не уколють їхнього екстракту піддослідним мишам. Хай вам біс із цими перевірками! Бідні, бідні британські миші!

— Ця сигара не з Чартвелла? Слово честі?

— Слово честі, Мензіс! Невже ви думаєте, що в Чартвеллі може бути німецький чи радянський шпигун, який вколе в мою сигару ціаністий калій? Мене хвилює інше: куди зникли мої гуси, куди зникли лебеді? — Черчилль продовжував малювати дрібними мазками. — Якщо про них не потурбувалися ваші люди, коли законсервували від мене Чартвелл, і їх пожерли лиси — начувайтеся.

— Я провентилюю це питання.

— Провентилюйте, — тон Черчилля раптом змінився із жартівливого на серйозний. — Провентилюйте його як слід, чорт забирай! Доля моїх гусей, звичайно, не така важлива, як доля Британії, та все ж. Що там між Сталіним і Гітлером?

— Поки що, на жаль, шалене кохання.

— Погано, Мензіс! Дуже погано! Ми повинні проводити дії з охолодження дружніх відносин між Сталіним і Гітлером. Ще місяць тому я наказував вам прорахувати можливість якихось акцій.

— Мова йшла про акцію проти делегації німецьких художників у Москві. Але це було практично неможливо. НКВС охороняло їх удень і вночі.

— Добре, — погодився Черчилль. Він розмочив край нової сигари у чарці з коньяком, що стояла на підвіконні, взяв у зуби, підпалив. — Тоді підійдемо до проблеми з іншого кінця й поговоримо про акцію проти радянських художників у Німеччині.

— Я обдумав цей варіант. Це може бути замах на керівника делегації Гущенка. Ми маємо в його близькому оточенні свою людину. Це буде зовсім нескладно.

— Хай так. Але, по можливості, він має залишитися живим. Він має європейське ім’я, він чудовий пейзажист…

— Але цей чудовий пейзажист причетний до викрадення наших військових секретів у 1936 році! Сер, ви не можете не пам’ятати скандал, коли в 34-му креслення нашого, тоді найновішого винищувача типу «Гладіатор», що розвивав швидкість 570 кілометрів і піднімався на 30 тисяч футів, якимось чином опинилися в Радянській Росії! Ми маємо повністю підтверджену інформацію, що креслення були вивезені в Париж на замовлення графа Ігнатьєва і художника Гущенка. Вони заплатили за ці креслення двадцять тисяч фунтів інженеру, який працював тоді на розробника «Гладіатора» фірму «Глостер»…

— Зачекайте, Мензіс! З Ігнатьєвим усе зрозуміло, ще за царя Миколи Другого він контролював в Європі закупи озброєння для Росії. Я знав його особисто. Але хіба може бути, що художник з європейським ім’ям працює на НКВС? Не вірю! Це дурня!

— Це так. Передача креслень відбулася у 34-му році в його ательє майже в центрі Парижа. Англія не повинна пробачати подібних речей. Я вважаю, що ми повинні його ліквідувати. Тут навіть не йдеться про стосунки між Німеччиною й СРСР. Тут ідеться про честь мундира британських збройних сил.

Черчилль у задумі ходив від стіни до стіни, пихкаючи сигарою. Сказав невпевнено:

— Ні. Цього дуже не хотілося б.

— Але…

— Мензіс! Не перебивайте мене, коли я намагаюсь перебити вас! Я розумію, що на моїх руках крові вже набагато більше, ніж зараз фарби. Але вбити художника, чудового пейзажиста… Утім, робіть, як знаєте. Клята війна! Знав би, що на мене чекає, ніколи б не з’явився на світ.

Гауптштурмфюрер Краузе сидів за кермом «хорха», який стояв навпроти готелю, де жила радянська делегація. Він опустив скло і сплюнув на бруківку.

— У нас нагорі повні кретини, — сказав, повернувшись до унтершарфюрера Брауна.

— Чому? — із цікавістю скосив на нього очі Браун.

— Ще вчора ми пасли і збиралися ліквідувати цього росіянина. А сьогодні вже охороняємо. Де логіка?

— Ніякої логіки, — стенув плечем Браун. — А де логіка, що другому, а, наприклад, не нашому відділенню, записали в актив арешт британського пілота? Хтось іще отримає за нього орден.

— А що трапилося? — зацікавився Браун.

— Його літак збили в передмісті Берліна. Він день вештався вулицями, чекаючи, поки його заарештують. Але через таку кількість різної уніформи навколо ніхто не звертав на нього уваги. Поки він сам не прийшов у поліцейський відділок і не запропонував його заарештувати. Виявилося, що перед цим він навіть сходив у кіно!

— Не може бути! — вигукнув Браун, округливши