Війни художників - Станіслав Стеценко

У кімнату раптом зазирнула Лілія.

— Гущенко, ви вдома — це чудово, — вона закрила двері й повернула защіпку. — Вибачте, що вриваюся до вас так безцеремонно.

— Нічого. Я до вашої безцеремонності звик. До речі, куди ви зникли? — здивовано запитав Гущенко. — Уже майже тиждень.

— Ви хіба скучили? — вона посміхнулася кутиками губ. Водночас очі дивились на нього холодно.

— Ні. Не дуже, — зізнався він. — Але без вас наче… наче… чогось не вистачає.

— Ага, це, я так розумію, ніби перестав боліти зуб або зник улюблений мозоль. Так?

— Приблизно так. Як точно ви навчилися формулювати мої думки.

— Тим краще. Але я вважаю, що чоловік має принаймні встати, коли входить жінка, не говорячи вже про те, щоб відкласти газету.

Гущенко посміхнувся. Але відклав газету й неохоче підвівся. Вона підійшла і поклала йому руки на плечі. На ній була темна блузка, чорна спідниця і чорна косинка.

— Скажіть іще раз — ні.

Дивлячись їй прямо в очі, він повторив:

— Ні. Не скучив.

— Здається, ми не так давно кохалися. У моєму номері, на підлозі.

— Кохання за завданням — не кохання, а звичайна робота.

— Так. Але для вас то було не кохання за завданням, а зґвалтування, — вона опустила руки. Повернулася і підійшла до вікна.

— Унтер-дер-Лінден схожа на Єлісейські Поля, — раптом сказала Лілія.

— Ви ж не були в Парижі, — здивувався Гущенко.

— Я бачила їх на фото.

Гущенко на секунду замислився:

— Трохи схоже. Якби не було будівлі рейхстагу. У вас траур? — запитав Гущенко.

— Так. У мене трапилася дуже трагічні подія. Померла мама.

— О, вибачте, я не знав. Співчуваю. І сумую разом з вами.

— Уже тиждень тому.

Вона взяла на столі олівець і написала на полях газети: «І я не хочу повертатися в СРСР».

Боїться, що розмову можуть прослуховувати або записувати. Логічно. Чи, може, слова цієї дівчини — продовження великої провокації НКВС? Гущенко взяв олівець з руки Лілії. Рука була холодною, як лід. Написав у відповідь. «Упізнаю роботу Клейста». Кивнув у бік умивальника, підійшов до нього і відкрив кран. Вода зашуміла. Лілія зрозуміла і теж підійшла.

Він запитав тихо, одними губами:

— Це правда чи знову якась гра?

— Чиста правда, Гущенко. Моя мама була там, — кивок голови, — і я не могла чинити, як захочу. Тепер мене нічого не тримає, і я нізащо не повернуся. Чому, я не можу вам сказати.

Вони мовчали хвилину, а може, й більше. Нарешті Гущенко сказав:

— Розумію ваш вибір. Але до чого тут я?

— У мене до вас буде лише одне прохання…

— Але… Чому я маю вам вірити? Ваше прохання може бути провокацією.

— Можете не вірити. Мені все одно. Але щось мені підказує, що я можу на вас покластися.

— Ну, дякую. У принципі, я можу дати вам якусь суму грошей.

— Я не про те. Гроші мені не потрібні. Я прошу, щоб ви побували на могилі мами. І прослідкували, щоб там було все добре. Обіцяєте?

Він побачив у її очах сльози і раптом зрозумів, що це прохання від душі. Ступив крок до неї, взяв за плечі. Уважно подивився їй у вічі. Прошепотів:

— Обіцяю.

Потім закрив кран. Сказав уже голосно:

— Я вам дуже співчуваю. І раджу з цього приводу побувати у посольстві.

— Навіщо? — так само голосно, змахнувши сльози з очей, запитала вона.

— Ваш сімейний статус змінився. Можливо, щодо вас є якісь вказівки з Москви.

— Гаразд.

— Зробіть це сьогодні ж.

Вони дивилися одне одному в очі й розуміли одне одного без слів. Слова вже нічого не значили. Лілія нарешті прощально махнула рукою і пішла. Це було останнє їхнє побачення.

20 липня 1940 року, 16 год. 35 хв.

Лондон

Зникнення прем’єра Черчилля шокувало всіх, крім керівника секретної служби МІ-6 Мензіса. Він знав, що вранці Черчилль, заборонивши охоронцям повідомляти будь-кого, поїхав у Чартвелл, свій маєток.

Чартвелл після початку війни був закритий і замаскований. І спецслужби заборонили Черчиллю там бувати.

Коли Мензіс піднявся запиленими сходами до особистого кабінету Черчилля, там було тихо й клубочились хмари диму. Черчилль стояв перед єдиним відкритим навстіж вікном біля мольберту й писав пейзаж. Інші вікна були завішені цупкою чорною тканиною.

— Привіт, Мензіс, — не обертаючись, сказав він. — Швидко ви мене вирахували.

— Доброго дня, пане прем’єр. Як ви здогадалися, що це я?

— Ви — розвідник. Кому, як не розвідці знати, де шукати прем’єра. Сісти не запрошую, бо всі меблі вкриті шаром пилу. Скажіть, Мензіс, коли всі двері й вікна зачинені, звідки може братися пил?

— Для мене це питання без відповіді.

— Говорять, частина пилу береться з космосу. Можливо, пил, що осів тут, раніше лежав на Марсі або Венері.