Війни художників - Станіслав Стеценко
У кімнату раптом зазирнула Лілія.
— Гущенко, ви вдома — це чудово, — вона закрила двері й повернула защіпку. — Вибачте, що вриваюся до вас так безцеремонно.
— Нічого. Я до вашої безцеремонності звик. До речі, куди ви зникли? — здивовано запитав Гущенко. — Уже майже тиждень.
— Ви хіба скучили? — вона посміхнулася кутиками губ. Водночас очі дивились на нього холодно.
— Ні. Не дуже, — зізнався він. — Але без вас наче… наче… чогось не вистачає.
— Ага, це, я так розумію, ніби перестав боліти зуб або зник улюблений мозоль. Так?
— Приблизно так. Як точно ви навчилися формулювати мої думки.
— Тим краще. Але я вважаю, що чоловік має принаймні встати, коли входить жінка, не говорячи вже про те, щоб відкласти газету.
Гущенко посміхнувся. Але відклав газету й неохоче підвівся. Вона підійшла і поклала йому руки на плечі. На ній була темна блузка, чорна спідниця і чорна косинка.
— Скажіть іще раз — ні.
Дивлячись їй прямо в очі, він повторив:
— Ні. Не скучив.
— Здається, ми не так давно кохалися. У моєму номері, на підлозі.
— Кохання за завданням — не кохання, а звичайна робота.
— Так. Але для вас то було не кохання за завданням, а зґвалтування, — вона опустила руки. Повернулася і підійшла до вікна.
— Унтер-дер-Лінден схожа на Єлісейські Поля, — раптом сказала Лілія.
— Ви ж не були в Парижі, — здивувався Гущенко.
— Я бачила їх на фото.
Гущенко на секунду замислився:
— Трохи схоже. Якби не було будівлі рейхстагу. У вас траур? — запитав Гущенко.
— Так. У мене трапилася дуже трагічні подія. Померла мама.
— О, вибачте, я не знав. Співчуваю. І сумую разом з вами.
— Уже тиждень тому.
Вона взяла на столі олівець і написала на полях газети: «І я не хочу повертатися в СРСР».
Боїться, що розмову можуть прослуховувати або записувати. Логічно. Чи, може, слова цієї дівчини — продовження великої провокації НКВС? Гущенко взяв олівець з руки Лілії. Рука була холодною, як лід. Написав у відповідь. «Упізнаю роботу Клейста». Кивнув у бік умивальника, підійшов до нього і відкрив кран. Вода зашуміла. Лілія зрозуміла і теж підійшла.
Він запитав тихо, одними губами:
— Це правда чи знову якась гра?
— Чиста правда, Гущенко. Моя мама була там, — кивок голови, — і я не могла чинити, як захочу. Тепер мене нічого не тримає, і я нізащо не повернуся. Чому, я не можу вам сказати.
Вони мовчали хвилину, а може, й більше. Нарешті Гущенко сказав:
— Розумію ваш вибір. Але до чого тут я?
— У мене до вас буде лише одне прохання…
— Але… Чому я маю вам вірити? Ваше прохання може бути провокацією.
— Можете не вірити. Мені все одно. Але щось мені підказує, що я можу на вас покластися.
— Ну, дякую. У принципі, я можу дати вам якусь суму грошей.
— Я не про те. Гроші мені не потрібні. Я прошу, щоб ви побували на могилі мами. І прослідкували, щоб там було все добре. Обіцяєте?
Він побачив у її очах сльози і раптом зрозумів, що це прохання від душі. Ступив крок до неї, взяв за плечі. Уважно подивився їй у вічі. Прошепотів:
— Обіцяю.
Потім закрив кран. Сказав уже голосно:
— Я вам дуже співчуваю. І раджу з цього приводу побувати у посольстві.
— Навіщо? — так само голосно, змахнувши сльози з очей, запитала вона.
— Ваш сімейний статус змінився. Можливо, щодо вас є якісь вказівки з Москви.
— Гаразд.
— Зробіть це сьогодні ж.
Вони дивилися одне одному в очі й розуміли одне одного без слів. Слова вже нічого не значили. Лілія нарешті прощально махнула рукою і пішла. Це було останнє їхнє побачення.
20 липня 1940 року, 16 год. 35 хв.
Лондон
Зникнення прем’єра Черчилля шокувало всіх, крім керівника секретної служби МІ-6 Мензіса. Він знав, що вранці Черчилль, заборонивши охоронцям повідомляти будь-кого, поїхав у Чартвелл, свій маєток.
Чартвелл після початку війни був закритий і замаскований. І спецслужби заборонили Черчиллю там бувати.
Коли Мензіс піднявся запиленими сходами до особистого кабінету Черчилля, там було тихо й клубочились хмари диму. Черчилль стояв перед єдиним відкритим навстіж вікном біля мольберту й писав пейзаж. Інші вікна були завішені цупкою чорною тканиною.
— Привіт, Мензіс, — не обертаючись, сказав він. — Швидко ви мене вирахували.
— Доброго дня, пане прем’єр. Як ви здогадалися, що це я?
— Ви — розвідник. Кому, як не розвідці знати, де шукати прем’єра. Сісти не запрошую, бо всі меблі вкриті шаром пилу. Скажіть, Мензіс, коли всі двері й вікна зачинені, звідки може братися пил?
— Для мене це питання без відповіді.
— Говорять, частина пилу береться з космосу. Можливо, пил, що осів тут, раніше лежав на Марсі або Венері.