Війни художників - Станіслав Стеценко

Берія надовго замислився, втупившись у підлогу. Нарешті підвів голову і сказав:

— Добре. Знайдіть мені цього Короткова.

20 червня 1940 року, 10 год. 15 хв.

Москва

Такий цікавий вид спорту, як змагання військових патрулів, за кордоном називали ще дивним іноземним словом «біатлон». Колишній капітан, а нині розжалуваний лейтенант НКВС Павло Гросман, виходець із сім’ї прибалтійських німців, ще у 37-му році виконав норматив майстра спорту і ледь не потрапив до збірної військових патрулів Москви. Ось тільки анкету йому зіпсував рідний батьків брат — Генріх Гросман, який виявився шкідником і ворогом народу. Родич поїхав на Колиму валити ліс і таким чином спокутувати провину, а Павла до збірної не взяли і понизили до лейтенанта — за політичну короткозорість. Треба було вчасно розпізнати ворога народу в сім’ї й повідомити куди слід.

Правда, в 39-му, коли з Німеччиною підписали пакт про ненапад, батькового брата, як і інших радянських німців із сумнівними вироками, реабілітували і ледь живого, безнадійно хворого, повернули до Москви. Дядько згодом помер, а Павла знову запросили до загону кандидатів у збірну.

Навесні кандидати у збірну військових патрулів продовжують тренування. Тільки замість лижних гонок у них — біг.

Сьогодні — традиційні 6 кілометрів у лісопарковій зоні, де й розташована база «Динамо». А після пробіжки — стрільба. Справа і зліва гриміли постріли, і кулі рвали чорні силуети на мішенях. Сьогодні Павло стріляв чудово. Рука тримала рушницю, як залізобетонна підпірка. Не дивно: шість кілометрів для нього, 24-річного тренованого спортсмена, не навантаження. Інша річ — 14 або 20 кілометрів. Тут руки могли трохи тремтіти. Але сьогодні було лише шість, і тому кулі одна за одною лягали в десятку. Отже, він, Павло Гросман, — очевидний фаворит серед кандидатів у збірну. Від цієї думки приємно защеміло в грудях. Сьогодні один з найстаріших «динамівських» тренерів Григорій Митрофанович Хомич, або просто Митрофанич, — обов’язково його похвалить. Так і сталось:

— Чудово, — раптом почув він голос позаду. Але то був голос не Митрофанича. Повернув голову — ні, це був не тренер. За спиною стояла людина років п’ятдесяти у формі майора НКВС. А поряд із ним — чоловік у цивільному, який із цікавістю розглядав його.

— Чудово, товаришу капітан.

— Я лейтенант, — заперечив Гросман, підводячись з вогневого рубежу і виструнчившись. — Здравія бажаю, товаришу майор!

— Вільно! — махнув рукою той. — Ні, товаришу капітан, ви помиляєтеся. Особистим наказом наркома Лаврентія Павловича Берії вам щойно повернуто звання. Вашого родича посмертно виправдано, він виявився засудженим несправедливо, а значить, на політичну короткозорість ви не страждаєте.

Від здивування у Павла ледь не відібрало мову. Сам Лаврентій Берія наказав повернути йому звання — щось неймовірне! Він ковтнув слину. Від несподіванки навіть не здивувався, що майор так чудово обізнаний з деталями його біографії.

— Дякую, — упоравшись зі ступором, нарешті пробурмотів він.

— Не за статутом, товаришу капітан, — холодно хитнув головою майор. — Відповідайте, як слід!

— Вибачте, товаришу майор, служу Радянському Союзу! — гаркнув Павло.

— Ось це — інша справа, — сказав майор цивільному. — Сьогодні він із «динамівців» найкращий. А крім того, вільно говорить німецькою. Гарного стрільця ми могли б знайти і серед снайперів, але там майже у всіх німецька зі словником.

— Sie sprechen fließend Deutsch? (Ви вільно говорите німецькою?) — чоловік у цивільному раптом звернувся до нього німецькою.

— Ich denke, dass der freie (Вважаю, що вільно), — відповів Павло.

— У вас непогана німецька. Де вивчали? — з нотками задоволення у голосі запитав цивільний.

Павло Гросман розумів, що це запитання так, для проформи — вони, звісно, вже чудово вивчили його особисту справу. Але відповів:

— Батько і мама навчили. І потім у школі…

— Ми знаємо, як учать у школі. Хочу запитати, чи готові ви, товаришу капітан, до виконання важливого завдання партії й уряду? — запитав майор. — Якщо готові, то я залишу вас із товаришем… — він затнувся, але не назвав ім’я цивільного. — Якщо ні, то… — майор запитально позирнув на цивільного. Здавалося, з язика у нього от-от зірветься: «То переглянемо вашу біографію уважніше, може, ви і справді політично короткозорий».

Але цивільний заперечливо хитнув головою:

— Якщо ні, тоді — нічого, просто будемо вважати, що цієї розмови не було, — він повернувся до Павла. — Товаришу Гросман, для виконання спецоперації НКВС потрібна людина, яка стріляє так, як ви, і володіє німецькою, як рідною. Тобто знову ж таки — як ви. Знаю, що свого часу ви писали рапорт на відправку до Іспанії.

— Так, — Павло Гросман кивнув, ще раз упевнившись, що ці люди знають про нього все.

— Чи готові ви поїхати для виконання особливо важливого завдання за кордон?

— В Іспанію? — мимоволі вирвалося у нього.

— Ні, товаришу капітан, помилочка, Іспанію ми вже програли, — зауважив цивільний, хитнувши головою. — Це буде інша країна.

З його поведінки випливало, що за статусом він вищий за майора НКВС. То хто ж він? Чи готовий він, Павло Гросман, виконати завдання партії й уряду? У школі, потім в училищі НКВС його навчали на подібне запитання відразу відповідати: «Так точно». Так, він готовий, якщо треба, віддати життя за товариша Сталіна і справу Комуністичної партії. А ще він готовий на що завгодно, аби назавжди змити це осоружне клеймо політично короткозорого!

— Якщо вам потрібен час на роздуми… — продовжив цивільний.

— Нікак нєт! Час на роздуми мені не потрібен. Я згоден!

— Добре, залиште нас самих, — попрохав цивільний майора, і той, козирнувши, хутко зник.

— Я працівник Іноземного відділу НКВС, — сказав цивільний. — Моє прізвище —