Війни художників - Станіслав Стеценко

А тим часом завтра чи за кілька днів він проведе рішення Політбюро про перехід на семиденний робочий тиждень. Досить вихідних! За прогул — під суд! Звільнення за власним бажанням — заборонити! А ще за кілька днів війська Червоної армії увійдуть у Буковину, аби Румунія не стала плацдармом для удару німців по СРСР. Але треба виграти — день, місяць, рік…

Задзвонив телефон. Поскрьобишев доповів, що прибув Берія.

— Нехай увійде.

— Здравія бажаю, Йосипе Віссаріоновичу!

Сталін дивився на ворона по той бік вікна. А ворон дивився на нього. «Невже тобі сто років?» Шарпнув за важку портьєру, що відділила його від воронячого погляду. Мовчки, ніби не пам’ятаючи, навіщо викликав, подивився на Берію.

— Лаврентію, відміни операцію по художнику.

— Що таке, Кобо, ти ж сам… — Берія ошелешено розвів руками.

— Мені тільки що передали з німецького посольства через Молотова, що Гітлер подарував йому альбом своїх акварелей. Вручив чи то Ріббентроп, чи то Розенберг. Особисто йому. Альбом власних акварелей. То навіщо Гітлеру його вбивати? Подумай сам. Твоя операція тепер безглузда.

— Альбом малюнків самого Гітлера? Цьому художнику? — у Берії під пенсне очі полізли на лоба.

— Ти, як завжди, ні хєра не знаєш, Лаврентію! — Сталін з явним роздратуванням махнув рукою. Нічого не знаєш….

— А чому Гітлер подарував саме Гущенкові цей альбом?

— Мені це невідомо, це ти маєш знати! Так що операцію по Гущенку і по делегації художників в цілому зупинити. Ніяких акцій.

— А дружина?

— Дружина нехай їде до нього. Молотов розповів, що, за словами Деканозова, німці дуже прихильні до Гущенка і запрошують його на різні прийоми. Так що маєш усіляко сприяти його контактам! Гущенка не чіпати! У Німеччині панує культ сім’ї. На прийоми чиновники ходять з дружинами. Нехай він теж буде з дружиною. Так сказав Молотов. Значить, так і буде. Все, ти вільний, — і Сталін відвернувся до вікна, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Відхилив штору. На підвіконні й досі сидів ворон і зазирав до кабінету вождя. Сталін підійшов до стола, зняв слухавку телефону, що зв’язував його з Поскрьобишевим.

— Зайди.

Той миттю з’явився на порозі з блокнотом у руці. Сталін пройшов повз стіл до дверей, на мить зупинився перед Поскрьобишевим, дивлячись кудись над його головою. Повернувся до вікна, кивнув на ворона:

— Слухай, товаришу Поскрьобишев, звідки в Кремлі стільки вороння?

— Вони тут жили завжди, товаришу Сталін. Накажете перестріляти?

Сталін замислився. Сказав, роблячи довгі паузи між словами:

— Ні, нехай ще поживуть… Років сто. Вільний.

24 червня 1940 року, 12 год. 42 хв.

Берлін

Радянський резидент у Берліні Амаяк Кобулов сидів у своєму кабінеті і водив пальцем по рядках німецької газети, намагався знаходити знайомі слова. Але таких було небагато.

Олександр Коротков, не постукавши, як буря, увірвався до Кобулова й упав у крісло:

— Мертвий, — сказав він, ледь відсапавшись. Охопив руками голову.

— Хто? — охнув Кобулов, підводячись. Газета упала на підлогу. — Хто мертвий, Гущенко?

Він навис над своїм щойно призначеним заступником величезною брилою. Той опустив руки і підвів очі:

— Ні, наш снайпер. Я все зараз поясню, збіг обставин…

— Дяка богові! — Кобулов сів. — Щойно отримали наказ художника не чіпати! Я вже зібрався відправити за вами людей.

У Короткова округлилися очі, він зробив великий видих, намагаючись приборкати серце, яке шалено калатало:

— Хай йому біс! Твою мать! То навіщо ж…

— Не нашого розуму справа, — перебив його Кобулов. Підняв газету з підлоги. — Ти ж його знаєш? Цього художника, чорт забирай!

— Так, знаю, перетинався з ним у Парижі.

— То зустрінешся з ним і скажеш, що його місія скінчена. Та він має залишатися в Берліні. До нього приїде дружина. Хай ходить на всі прийоми, в театри. Словом, веде світське життя. Так вирішила Москва.

— Хай йому біс, — ще раз вилаявся Коротков. — Але наш снайпер — мертвий! Загинув ні за хрін собачий.

— Нам це чимось загрожує? — занепокоївся Кобулов.

— Ні. У нього документи громадянина Болгарії. Болгари — союзники німців. Цар Борис — друг Адольфа. Хай там розбираються. Гвинтівка англійська, одяг — болгарського виробництва. Черевики німецькі. Швидше за все вирішать, що він англійський шпигун.

— От і чудово! — задоволений Кобулов устав і поплескав Короткова по плечу. — Молодець. Тепер — відпочивай. А завтра зустрінешся з Гущенком. І ще, я ж просив тебе по можливості не з’являтися у посольстві.

— Так, але ситуація, погодься, була екстраординарною. І тому…

— І тому?

— І тому мені потрібні «чоботи».

— Чоботи?

Коротков раптом побачив, що Кобулов дивиться на його взуття. По-думки вилаявся: важко працювати з непрофесіоналом. Тим більше, коли непрофесіонал — дурень. Пояснив:

— Про всяк випадок мені потрібні «чоботи» — резервний комплект чистих, незасвічених документів. Бажано на громадянина Угорщини або Італії.

— А, — збагнув нарешті Кобулов. — Зайди до першого секретаря і вибери собі будь-які. Як там їх… «чоботи».

22 червня 1940 року, 13 год. 15 хв.

Берлін

Уже другий день Гущенко о 13-й годині приходить у кафе «Три сімки» на Вільгельмштрасе, 95. Замість традиційної ерзац-кави замовляє чай і кладе поряд із чашкою пачку сигарет. Так він сидить рівно півгодини і чекає, коли до нього підійде посланець від Контори Олександр Коротков. Під яким іменем і за якою легендою Коротков цього разу в Берліні — йому невідомо. Можливо, він з’явиться