Замість крові - Світлана Вадимівна Поваляєва

сонцем, як рослини… якби люди живилися сонцем, як рослини, сонця вже не стало б… Джанніс у своїх зелених окулярах і для неї все смарагдове, немов у казковому акваріумі… то для неї - то для мене, коли відбираю окуляри… цілуємось, переплітаємося… she was a princess queen of the highway he was a monster on the road… Хіба це було? У глибокому наркотичному дауні минуло либонь років півтора-два, хоч мені здавалося, коли я раптом згадував про міфологічне існування міфологічної Джанніс, що минуло декілька тижнів. Виявляється, я не бачив її майже два роки. Й побачив саме тоді, коли остаточно вирішив «розґвинтитися». Їй, бач’, раптом закортіло ґвинта! Вона, мовляв, нікого з ґвинтової тусівки не знала накоротко та нікому, окрім мене, не довіряла. Вона, мовляв, знала, що я ніколи не зроблю їй якоїсь фіґні й не підсуну лівого розчину! І… - як це класно (!), що вона отак випадково мене зустріла! У мене заворушилося на голові волосся, бо я відчув з цілковитою переконаністю: знову таки, варто їй було захотіти, щоб я з’явився з чистенькою одноразовою штрикалкою, наповненою чистеньким (завжди - одноразовим!) розчином - на тарілочці з блакитною облямівочкою, як я - сам не знаю як! - таки з’явився перед її скурвині очі! Вона навіть не шукала мене. Їй просто захотілося. Й саме через це ми зустрілися через сотні проштриканих у космічний вакуум днів. Зустрілися на Дерев’яних Сходах так, ніби вона вчора повернулася з Бердянська, а я прогуляв лекції.

Вона говорила й говорила, базікала та патякала, тринділа, пизділа і теревенила, ґавенділа, джерґотіла і плела якісь бздури, і грузила мене, грузила, розказувала, розповідала, оповідала: про себе - все, що мене не цікавило аж ніяк. І в такий спосіб за якусь годину-півтори-дві заповнила до останньої миті скелетами подій всю цю майже дворічну часову могильну вирву, яка спливла крізь умовний простір поза моєю повсякденною увагою людини, що проживає день у день від ранку до ночі, від сну до сну. Я не спав більшу частину цього часового відтинку, я важив близько сорока п’яти кілограмів (тішив свою кишку лише тоді, коли згадував, що організм хоча б періодично потребує якихось інших органічних сполук: весь хавчик нагадував пінопласт, і ковтати його було неможливо навіть з рідиною: «свєжо пітаніє, да сєрітся с трудом»), я миттєво піддавався станові неконтрольованої аґресії, я нічого не пам’ятав, окрім замкненого кола Процесу, й усе це ще кілька годин тому видавалося мені лише двома-трьома невиразними тижнями ґвинтового марафону… Джанніс повернула мене у своє життя, повернула мені нормальний загальнолюдський відлік часу, за що я ладен був її вбити голіруч. Я ненавидів її чистою ненавистю істоти, у венах якої тече 1-феніл, 2-метиламінопропан.

І я подумав: «Ах ти ж курва! Ти хочеш ґвинта?! Буде тобі, суко, ґвинт! Найчистіший, найякісніший! Адже я - „єдиний, хто не зробить тобі якоїсь фіґні та не підсуне лівого розчину“! Буде тобі й двісті двадцять вольт з внутрішньовенним вигнанням Диявола, й безсоння, як у Петрика П’яточкіна, тільки рахувати будеш не слоненят, а куби! Буде тобі й клізма - тупикова гілка еволюції баяна, коли не знайдеш тари для розчину! Будуть тобі попечені труби й дороги в мозолях! Будеш ти собі той ґвинт прямо в мозок совати, коли під пахвами та в паху (не кажучи вже про всі руки й ноги), та на стегнах вени закінчаться! Я тобі зроблю, сучко, кришталеву, блін, кулю прямо в мозочку, тільки сама її будеш звідтам виколупувати!». І я навіть не сказав їй, що вирішив зістрибувати…

Приватні будинки пускають коріння у кволий безплідний ґрунт, обростають помідорами та картоплею, вирощеними на могилі урочища, дбайливо заповненого кількома вантажівками автомобільних покришок, притрушених гноєм… художньо виконані з автомобільних шин, вритих до половини в землю, ґумові паркани оточують ґумову ідилію. Колеса не хочуть гнити у ґрунті, а ті, що над ґрунтом - охайно пофарбовані олією в кольори Незалежності… рослини ростуть на ґумі, не сруть і не серуть… ґумовий простір табуйовано фанерною табличкою: «НЕ СІДАТЬ!». Слоненята на камінній полиці - вже декаданс… Дозріли коноплі, хоч мало яким дозріти дали піанєри, коноплі дозріли: осінь у відключці скурила до пальців літо. Обвуглені пальці дерев ще палають вуглинами мертвого листя, а гіпі останні коноплі збирають у свої строкаті торбинки. Три дні до зими: вересень, жовтень, листопад. Час підсідати на ґвинт…

Від мене, власне, вимагалось «усього нічого»: червоний фосфор (врешті-решт, проканають і «тьорки» з бочків сірникових пуделок), кристалічний йод (можна випосадити на кристали звичайний аптечний розчин), солянка (соляна кислота), луг та - варка. Ґвинт - як борщ - ніколи не буває однаковим, він залежить навіть від настрою варщика, від алхімії стосунків між присутніми, не кажучи вже про якість сировини. Мене брали, неначе придворного алхіміка, на необмежену кількість сировини, з якої можна було би на фіґ отруїти увесь Київ - цю йобану сталіцу, заселену припиждженими героями творінь Леся Подерв’янського, і ще б на Львів лишилося. Мені створювали умови теоретично близькі до ідеальних: спокійний відокремлений флет на Оболоні (Хей ю, бабалун браза - бабалун систа’! Кам ту мі енд юз май фейс ез а байк сит, маза фака крокедайл, бабалун піпа’(л)!). Флет, нашпигований електронікою та музикою, з хазяїном, котрий ніколи нікого з київської наркокультури не знав. «Медик» у безстроковій відпустці («медициною» або «склом») називаються всі готові розчини, які офіційно випускає в ампулах наша благословенна Фармакологічна Матриця; відповідно, «медиками» називають тих, хто перебирає на себе всю знеболювальну чи заспокійливу (найчастіше морфінової групи) спадщину смертельнопоранених, смертельнохворих - ракоїдів, снідоїдів, ниркоїдів, паралітиків etc, etc). І ось цей «медик», просидівши щільно декілька літ на Промедолі (одинадцять кубів випарувано перед розв’язкою), підчепив гепатит та й взагалі зрозумів, що треба злазити, доки не врізав дуба, і після цього всього пере- творився на справжнього полінаркофіла! Його цікавила найрізноманітніша, будь-яка прутня - у піґулках, свічках, порошках, колесах, ампулах, ледь не в кремах, - яку тільки примудрявся нарити протягом останніх років після лікарні. Його Наркотична Жаба прагнула й ладна була в будь-який спосіб вжити все, що завгодно, аби воно хоч трохи нагадувало «Наркотик». І саме він тепер був цілком до наших послуг, бо… ніколи не куштував ґвинта! Цей релікт Джанніс видобула з горищ та звалищ «досемйового» життя одного зі своїх коханців. Джанніс забажала помститися усьому світові, довівши свою меґанезалежність. При цьому їй, зрозуміло, не було