Замість крові - Світлана Вадимівна Поваляєва

- Я тобі, блядь, зараз покажу «трахатись», мудило! - раптом прогуділа Джанніс таким голосом, з таким тембром, що я ледь не втратив свідомість: це був не її голос! Жодної знайомої інтонації, ноти… Це був пиздець, а не голос! Я ніколи не повірив би у щось подібне, якби не почув сам! Коли читаєш про усіляких там медіумів та черевомовців, або таку пургу женуть різні ексцентричні мудозвони, поведені на різноманітних магічних заморочках, ніколи не віриш. Тебе нудить від дріб’язкового пафосу й дешевого драматизму усих цих «відьом» та «маґів» - реальних гемороїв, особливо для енергетично виснаженого на відходняках наркомана: «як остопизділи мені містичні бляді, обвішані восточною хуйньою»![10] Єдина їхня мета - безглузді маніпуляції з до себе подібними. Я знаю одного такого Професора, блін, який прогружає мозки шизонутим німфеткам, використовуючи у свій хитровиїбаний тантричний спосіб всі їхні перлисто-рожеві свіжі отвори для зливу свого застарілого сифілісу. «Трансцендентальним тєлєгам» я не довіряв ніколи, попри те, що ніколи не був законсервованим раціоналістом, напевно, я просто створив культ абсолюту: чиста свобода сприйняття, безособовість усіх див цього світу. «Я не підозрював, яка дріб’язкова моя мрія. Я вважав, що осягнув найбільшу мрію мого покоління: я хотів бути чарівником. Таким було моє уявлення про славу. Ось заклик, заснований на всьому моєму досвідові: не будь магом, будь магією» - ці слова належать Ф. - безсмертному Леонардовому другові - послання з дна божевільні, виразний шепіт крізь гамівку в безтямну, безнадійну людську ніч. Але…

Схоже, Дюбель спрутенів від грубого, майже чоловічого голосу Джанніс, схожого на гудіння зимового вітру в комині, не менше за мене («у тебе був голос, як у єнота!»). Принаймні він підкорився. Його просто паралізувало. Він більше не чинив фізичного опору - тільки промимрив ще кілька разів, напевне, не вірячи в те, що відбувається й намагаючись себе заспокоїти: «Досить ваших дитячих вистав з кривавими феєрверками! Хотіли мене вразити? Вразили, бля! Налякали до всирачки! Я вам вірю: існує всяка містична поїбень й потойбічна прутня! Пиздаті червоні спалахи - я в захваті! Відпусти мене! Ти вже продемонструвала свої здібності!»

Я не зрозумів, чому він гадає, що якусь прутню робимо з ним ми обоє, а не одна Джанніс. І які криваві спалахи малися на увазі? Я був переконаний в тому, що я - просто спостерігач. І майже переконаний в тому, що Джанніс впритул не бачить жодних червоних феєрверків так само, як і я. Я помітив, що вона, змучена, майже виснажена, неначе намагається - неусвідомлено - подолати якийсь бар’єр: щось не дає їй зупинитися й примушує до подолання.

- Годі! Класний атракціон! Я вже натішився! Відпусти! - благально волав Дюбель, в його голосі бринів страх.

- Стули пельку, вилупок! Ти подивись на себе! Якби ти міг бачити, на кого ти схожий! Ти - монстр! Потвора! Допоможи мені, козел - не пручайся! Ти мене виснажуєш! Господи, якби ти бачив, на що ти схожий! - задихаючись скоромовкою бубоніла Джанніс з таким надривом, ніби боролася зі смертю. В низькому гудінні її голосу чулися глухі вібрації, якесь пришіптування, тон був відчуженим і водночас парадоксально, по-людському емоційним: відраза, огида, лють. Я раптом побачив Дюбеля, якого з місця, де я сидів, за спиною «вершниці» Джанніс бачити не міг. Видиво привело мене й у стан шоку, й у стан якогось хворобливого захвату водночас. Дюбель?! Це була напівпрозора червонувата істота лише з ледве вловними рисами Дюба. Щось схоже на потворну комаху з однойменного фільму Девіда Кроненберґа за Барроузівським «Голим сніданком». Щось середнє між сараною та цикадою з рухливим спіралеподібним хоботком й фасетковими очима - натуральний макабричний упиздень. І оце напівпрозоре «щось» жевріло червонуватим світлом, всередині нього тьмяно мінилися й перетікали, ґальванічно здригаючись, ніби то нутрощі. Споглядання цього викликало у мене мерзотні спазми в шлунку й відчуття піску в очах.

Дихання Джанніс виривало з почвари та штовхало повз мою скроню до прочиненої кватирки якісь ледь помітні, схожі на клапті й згустки легкого червонуватого туману «еманації». Блін! Нудить від цих штампів, але я не знаю, яким ще словом назвати побачене: не світло, не сяйво, не туман, бодай щось, що можна було б описати шляхом порівняння зі знайомими явищами. Мені раптом примарилося, що Джанніс хоче «перетрансформувати» Дюбеля: витягти й викинути за вікно ту частку чужої людині енергії, яку залишив у спадок промедол. Якщо це твердження не було емоційним плодом моєї фантазії, то чувак справді був уже не зовсім людиною: нічого бридкішого й жалюгіднішого я не бачив за все своє життя.

В чому, спитаєте, полягав намір Джанніс стосовно Дюба? Він на фіґ не був їй потрібен, як, власне, й усі інші люди. Просто він її дістав, допік до печінки, й вона відреагувала жорстоким нападом. Не хотіла відчувати бодай якоїсь залежності від нього. З нею завжди таке траплялося: раз-у-раз вона лише своїм наміром провокувала якісь контакти з іншими людьми, адже була все ж таки, як й усі люди на Землі, колективною істотою. В дитинстві Джанніс з маніакальною ретельністю скалічила, розчленувала, випотрошила кілька десятків ляльок (жертви дітей потрапляють до лялькового раю, де їх підштопує целулоїдний ляльковий бог під шкільні фортепіанні муки «Лялька захворіла» й «Похорон ляльки»… в дитинстві Джанніс богом над усіма ляльками була не Барбі, а Мальвіна - найкрутіша почвара совкової іграшкової промисловості, яка рідко з’являлася в універмагах серед клонованих Катрусь з яскраво вираженими рисами «українського нацдебілізму»…) Джанніс мені колись розповідала, що їй так і не вдалося провести свою чорну месу над Мальвіною, бо це була дорога лялька, - батьки подарували Джанніс Катрусю. Нацдебілка була улюбленою лялькою, тому відбулася лише зірваною перукою й принизливим позбавленням автентичних сорочки, запаски й віночка. Дівчинка росте серед ляльок: батьки - це ляльки, яких не дозволяється розтинати, натомість можна діставати істеричною впертістю; однолітків не можна роздягати й здирати з них скальпи, натомість можна закинути їхнє існування в найдальший кут сприйняття довколишнього; чоловіків не можна вбивати, але їм можна робити боляче, навіть не торкаючись… Але, погодьтеся, будь-який контакт ніколи не буває однобічним. Коли Джанніс відчувала, що людина починає «пускати в ній корені» - вона панічно тікала. Кидала цяцьку й зникала за