Замість крові - Світлана Вадимівна Поваляєва

зістрибувати з життя, але однієї умовно прекрасної миті я вирішив зістрибнути з ґвинта. Для мене це було майже рівнозначно. Ти так швидко звикаєш навіть до природно алкалоїдного світосприйняття, що на відходняках світ іноді здається тобі яскравішим, ніж зазвичай, принаймні дуже дивним і несподіваним. Але передбачуваним: яскравість та контрасти - швидкоплинні. Всі ми переживали сплески захоплення здоровим нетоксичним способом життя на ранніх стадіях занурення в Систему… Я чітко усвідомив і пройобаний Крим, і дахозривну пожежу в Сімеїзі, й просовану «Молодість», і втрачений жовтневий ель з дикого хмелю - сутінки, суцільне міжсезоння… Простір утворює порожнини у вигляді контролів на одежі час провалюється в плями венозної крові коли веселий строкатий натовп перебуває в очікуванні пиятики музика видлубує порожнини у просторі й ці дірки повільно заростають тютюновим димом перебуваєш в очікуванні чогось неочікуваного маєш при собі запас кишенькових альтернатив жодна з яких не заповнить і найменшої порожнини цього шаруватого губчастого простору «Хто чекає каву?» «Можна прибрати вашу попільничку?» маєш презерватива? можна зробити повітряну кульку одна з альтернатив - заплямований контролями простір божевільні очі на вишкіреному роялі потік невпинного болю багаторазові свічки ха-ха очікувана неочікуваність можливо все буде інакше? інакшим стосовно чого? коли ти згадуєш небо виникає потреба рейок що заводять в тупик серед люцерни й волошок де простір тремтить від цвіркання коників й рибалить дух Рея Бредбері а у траві чекає загорнутий у плівку сніданок… Вічна… одвічна Молодість у крапельниці кіноплівки відроджувана щороку в реанімації кінокамери на операційному столі екрану немолоді почвари хапаються за альтернативну клоновану молодість на тиждень їм вистачить алкоголю! Прощання з недопалками - надто потужний струс покаліченої жебрацтвом свідомості - я не люблю, коли ці добрі, зморені тьоті приносять мені чисту попільничку і ставлять її на порожній від кави стіл. Мене від кіна й сиґаретного диму нудить, але я ковтаю й те, й інше шаленими дозняками, допоки червона карета о шести страусах не відвезе на звалище радіотехніки, телевізорів та автів мої мікросхеми - труп розладнаної свідомості… Чорно-біла ретроспектива байдужих серцю миттєвостей, де спалахує раптом розмитий колір моря - Cantando la vida - ноги, обціловані артритом, викреслюють на зернистому піску басові ключі пісні для сліпих; стара, як усі ми після смерті, жінка пірнає, плавуча ґумова дупа, виспівуючи пісню про кохання: без купальної шапочки вона виглядає краще; пісня ремарка… море - всюди море… всі знають, як я кохаю тебе, моє кохання - як море, це мій власний імпровіз а ля самотнє «караоке на Майдані» посеред ночі з баяном замість мікрофона… VHS- око шинкує людей на кадри в розмитому просторі невиразних років: брейкери на Арбаті, старий одеський гармошечник-блюзмен зі своєю колекцією ментального роуді, вичовгані платівки та гроза на двоспальному підвіконні; прадавні башти, мости, дзвіниці й сходи Праги, яку я бачив уві сні… Тимчасове виснаження організму перед черговим кінематографічним запливом: «Молодість хворевер!» - єдина думка, що курсує, наче річковий рейсовий «лапоть» з правого берега на лівий і назад… кого побачу, кого не побачу… привітання, фотки й обіцянки… обіцянКи-цяцянки, не плач, лялю - бухі кінематографічні почвари Періоду Цегли й Бетону того не варті! Що важить їхній трьоп у вікових переймах здаватися світськими левами перед другокурсницями театрального інституту імені КарпенкА-Карого! Забудь про деґустаційні ретроспективи Віма Вендерса, Франсуа Озона, Ер Джея Оссанґа й Джармена, Ксюхо, - на «Молодість» привезли GIMME SHELTER братів Майслезів! Ґвинтокрил KSFQ… масова істерія, благословенний психоз… червоні троянди, люди - наче мавпи на риштуваннях… «Хтось штовхнув Міка!!!». Rolling Stones у вирі ґвалтівних криків Янголів Пекла: «Ми вас розхуяримо!»… Радіослухач у прямому ефірі: «…ми не потребуємо жестів Джаґґера за п’ять копійок!»… старенький Альберт Майслес перед ущент заповненим Червоним залом Діма Кіна: «…ми приятелювали з Grateful Dead… вони полюбляли розчиняти різні наркотики у вині… якось я того вина скуштував… мені розказували, що я з’явився на сцені в апогеї виступу Роллінґів й обблював усе, але якщо ви мене спитаєте, що це був за наркотик, я відповім: запитайте у Grateful Dead!». Не журися, не плач, Ксюхо: гарантії, страховки, повільний блюз еспешіалі фор ю, обкурені трепетні лані, не такі вже, до речі, й малолєтки… і Антон Яковина перекладає все як тре’, а «любов» - як «любофф» та «лов» разом… так не буває в наш час, і більше ніколи не буде - не сподівайтеся, гіпі не воскреснуть… Знову по колу попри отруйно-кислотні індійські мультики з лямпочками та пластиліновим сяйвом, боже! кондовий американський трилеризм закрався підступно вже й у європейське студентське кіно: в курсових роботах нема порятунку від продюсерів, а ти все очікуєш на неприйдешні зустрічі з ксерокопійованого минулого особистої історії сподівань на лотерейну винятко- вість спілкування… відчуваєш себе духовним асенізатором: «Чищу пальта, взуття, кишені й карми! Плюю в душу! Ітс і ізі ту кіл а ніґер, міста’!»… ти все ніяк не втямиш, чому вони всі поїхали дахом на маґії, чому та маґія відгонить каламутною водкою, обкінчаним баблом та шоубізом… ти не хочеш повірити в комерцію та корупцію європейського кіна так само, як і в мізерно-глобальні мутації довколишнього побуту, мамо! невже це направду - їздець! невже геть усім сподіванням? На які з-від початку не робилося жодних ставок… брудні букмекери повсякдення, я вас запитую, «де, блядь, коні?!», де, курва, мамонти й верблюди, і чому солодкаві «Cap ta in Black» для мене досі відгонять травою, останнім осіннім врожаєм, що напився коньячного сонця на межі арктичної байдужості столичних сезонів? Що ти верзеш, суко, шиз нута мати моєї осені номер двадцять вісім - можливо, вона не помре, як усі попередні, звідки ти знаєш?! Може, вона виб’ється в люди й засліпить софітами Дім Кіна! Це - все про моїх батьків. Я нічого більше про них не знаю, окрім незначного факту: вони зачали мене випадково та від нудьги, їм хотілося спати, коли вони трахалися… але, можливо, вони трахалися під The Beatles, й за це я люблю цю музику: сподіваюся, саме вона витягла мене зі Всесвіту і вплутала у всю цю планетарну прутонину, інакше - що ще?…

Сходи - Мекка… Соковита зелень пагорбів у льодяниковому сяйві травневого західного сонця… У конопляному драбадані ми із Джанніс танцюємо з плеєром (Дорз) - по одному «вуху» на кожного - на горішній площадці Сходів, опромінені помаранчевим світилом… з боку, напевно, маємо дикий вигляд… Музика вибухає на межі виднокола, дифузіює із сонячним медом, затоплює увесь світ… Чому люди не живляться