Замість крові - Світлана Вадимівна Поваляєва
Ти ніколи не припиниш своєї війни, Джанніс, бо не керуєш нею - це твоя внутрішня війна скеровує тебе на руйнування живих об’єктів. Пам’ятаєш грандіозну зливу в травні - ту, що наскрізь промочила нас на шляху в сотню метрів - від Сходів до парадняка будинку біля льошка, де тепер «Ольжин двір»? «Гроза нуртувала на повну силу, вода з гуркотом й виттям падала у каналізаційні отвори, всюди пузирилося, надималися хвилі, з дахів цебеніло, тюжило повз труби, з підворіття мчали піняві потоки».[7] Заскочивши всередину, ти рвучко стягла через голову свою майку й заходилася її викручувати, а ми чомусь сором’язливо відвернулися від твоїх вогких, мов розбухлі родзинки, пипок - двох пістолетних дул, зведених на наші мішені нижче пояса… Ми мали повні кишені (варто Джанніс було забажати зливи та шмалі, й сказати про це вголос, як на нашому шляху трапився завбачливий львівський Річард та відсипав у подарунок десь із півкорабля хешу, просто до кишені, бо тари не було) трави, що намокла разом із джинсами - довелося вишкрябувати її звідтам, скочувати в кульки й тими «бомбочками» забивати висушену над запальничкою й витрушену сиґарету. Ти знаєш, Джанніс, я там був не так давно - твій літачок, намальований на стіні чорним бензиновим маркером, залишився, й він не схожий на військовий…
Тоді то я й побачила собаку! Я завжди не любила псів, але від цього, ніби вирізьбленого зі спеченого золотого піску, або відлитого з липового меду, я не могла відірвати захопленого погляду. То був Піщаний Пес На Межі Світів. З різними вухами та поглядом істоти, якій добре й затишно у світі, тому що вона любить все, що її оточує, з упевненістю відчуває, що з цього оточення проливається на неї дитяча любов! Це робить її невразливою, непереможною, священною…
Сон в очах собаки налякав мене до переосмислення: ВІТАРА ПЕРПИХУД, вітаю! Хелло, ДУХИ ПРЕПАРАТІВ! Погода - небесна нежить (а може, іспанська мряка…). Кінотеатр «Місто». Східці вниз до нічного клубу. Я та Майк. Сідаємо в м’які крісла. На стінах - сірі екрани. Напівтемрява. Темрява. На стінах - щось схоже на ретроспективу Осанґа. Сидимо у пальтах. Ковтаємо по два білі колеса. Задуха. Каламуть (сидимо ж у пальтах). Закінчення невиразне. Якісь офіціантки в червоному. Публіка - наче з «Ребекки». Вигрібаємо на поверхню. Майк: «Трохи легше. Зараз накриє.» З розділу фразеології згадую: «Накрити мокрим рядном»… Вечір. Небесна нежить. Мжичка, мряка, калюжі. З візуальним сприйняттям вже щось сталося. Переважно все чорно-біле. З перешкодами. Параметри телевізора КВН із каламутною лінзою. Люди - лише силуети. Й переважно ліворуч. Рухаються плавко - через синкопу стоп-кадру.
Ліричний відступ: пожежник загинув на місці події…
Іноді все каламутно-матово-брудно-жовте з червонуватим і бурим. Та ще трохи фіолетовим. Фокусування проб- леми: людей обминаєш в останню мить (рвучка зміна швидкості викликає нудоту). Перемикач швидкості… Де ж він? Ось. На рівні сонячного сплетіння.
Вітаю! Запрацював електротрепан! Наслідки: верхівки черепа, скальпа, словом, півголови разом з мозком немає. Себто, є, але приблизно на висоті метра понад усім іншим. Відчувається дуже фізично. Занадто реалістично. Пересування вулицею все більше нагадує прадавній гральний автомат «Морський бій» із пристроєм нічного бачення. На когось таки налетіла: «перепрошую»… Ні фіґа собі! Мовний апарат самоліквідувався. На згадку лишив атавізм. Щось подібне до щелеп цвіркуна та хижої риби. Замість мови - уповільнене низькочастотне гудіння. Навіть воно досить важко дається.
Це її сон. Все - сон. Я не вмію на кишку кидати - не люблю розмазаних приходів. Але Джанніс - інакша, їй по барабану - що колеса, що ґвинт, що трава… Все - сон, маячня… Хочу на Сходи… Хочу здати пляшки і взяти «Подільського темного» із зображеними на етикетці вареними раками! Як швидко виникла конкуренція у бутельковому промислі! Понад усіляку міру зажерлися конкурентоспроможні бабці десь так за півроку! Дійшло до того, що одного дня така-от прудка пенсіонерка біля нашого гастроному поцупила в нас прямо з хідника пляшку, довкола якої ми стояли щільним колом й саме силкувалися дошкрябати паперових «копійчин» до вартості повної пивом посудини - однієї на всіх! Та сука блискавично хапнула наш неабиякий скляний капітал крізь живопліт наших ніг і дременула з такою швидкістю, що навіть спортивний Фа її не зміг наздогнати! І, з брязкотом у картатій торбині біжучи, та стара курва вигукувала у відповідь на триповерхові наші матюки та ремствування: «Бабко, віддай пляшку, ница тварюко, нам на пиво не вистачить!» - «Спасіба, студєнтікі! Спасіба!» Після того ми ніколи не залишали пляшки без нагляду, просто не випускали їх з рук! Хочу, щоб єдиним конкурентом у пляшкозбиранні був, як колись, миршавець Дрінч, який змітав всю склотару на своєму шляху зі швидкістю японського пилосмока, але не крав з-під носа і, до того ж, мав свої денні розпорядки, які справжній мисливець завжди міг відстежити й випередити Дрінча!
Несамовитий танок викривлених перспектив Знайомої Вулиці. В кульмінації вона приймає позу перпендикуляра стосовно площі Тролесо. Наявно простежується невидима звідси, але легковгадувана подальша синусоїда Знайомої Вулиці. На горизонті, щойнополаманому оператором-маніяком - пласке чорно-біле (фіолетово-сіре) зображення хрестоматійних гір. Фасад «Біломору». А де Вершник? Вершник-без-голови-без-вежі? За якихось п’ять умовних хвилин спостерігається повний анімаційний цикл бляклого й невиразного місяця. Захоплення. Щире бажання поділитися побаченим з Майком, погляд якого волочиться ліворуч голографічними зображеннями фіолетових
