Замість крові - Світлана Вадимівна Поваляєва
Я відчував свої зіниці - немов баскетбольні м’ячі. Контрасти та освітлення сягнули максимуму. Я дихав так глибоко, що на кожен мій подих кухня озивалася пульсацією та спалахами. М’язова шизофренія. Години півтори, які видали ся мені півторма хвилинами, я безмежно кохав Всесвіт, я обожнював спинку стільця за сам факт її існування, який дозволив мені не гепнутися навзнак головою об підлогу. Я любив Майка, як брата, а Ципу - як сестру. Я волів слухати музику, писати, малювати, бігти до маґазину, мчати - мов корок з-під шампана - просто зараз на трасу, до Криму, сидіти й кінчати від споглядання візерунків обтрісканої кухонної стіни! Я почувався Крижаним Богом Втіленої Інтенсивності. Я хотів, я міг ВСЕ! Й тому я не зробив нічого.
Тому, коли спливла ця півторагодинна мить довершеної ейфорії та кришталевого щастя, мені закортіло навздогнатися. Швидкість щастя уповільнилася всього лише на якихось один - два оберти, але для мене цього було більш ніж досить, аби відчути неспокій. Відчути брак кількості ейфорину на одну наносекунду в одному кубічному міліметрі простору. Я схопив баян й знову поліз до холодильника, де на майже незайманих полицях самотіли ковбасні ніштяки й одне яйце. Майк уважно стежив за мною зі свого місця на підлозі перед телевізором. Дверей між кімнатою та коридором не було, а холодильник стояв у передпокої біля вхідних дверей. Майк не кричав, що я, мовляв, «все просовую в одну пику», як це завжди буває серед кінчених джанкі, де кожен намагається спочатку якнайшвидше роздерібанити все, а поза тим заничкувати «кілька крапок». Не є проблемою витягти з вени конаючого в коридорі недоштриканий баян й без вагань втерти його вміст собі, не опікуючись ані тим, що, можливо, витяг цю дозу з вени вже трупа, ані тим, що у цього трупа міг бути СНІД чи гепатит, ані тим, що цей труп міг бути ще не трупом, і йому можна було б мінімально допомогти, врятувавши життя, не менш нікчемне за власне; а заморочуючись винятково тим, щоби такого кидалова не помітили інші шакали й не довелося ділитися! Ми всі неодноразово потрапляли на хати, де кількість шакалів суттєво перевищує наявну кількість ґвинтокубів, й де діє наочний принцип різниці між батлом та баяном. Знаєте, чим пляшка відрізняється від штрикалки? За вашою цивільною прикметою право стояти на столі має тільки повна пляшка - порожні одразу опиняються під столом. Повний баян ховається під столом, а порожні валяються де завгодно…
Майк набрав один кубик, взяв мене за руку й повів на кухню…
- Ага-ага… угу-угу… - мимрить Майк, обережно зондуючи вену, яка зіщулюється, наче автономна жива істота, втискається у кістку, намагається сховатися якнайдалі від невблаганного жала голки.
- А-ааааа… - видихаю я й одразу ж запитую: «Майк, а ти навмисне… ти знав…» - А що я хотів у нього запитати? Мене щось краяло останні кілька сотень років, якась всезагальна параноїдальна недовіра…
- Да да да, імєнно да, і нє патаму шо, а патаму шо… - мимрить Майк…
І стає мені якось не до Майка: вдруге зі мною відбувається та сама прутня, й це уже схоже на тенденцію… чухають ріпу ґвинтові люди… Глузд затинається. Заклякає. Дає драла… Я починаю бачити щось незбагненне, але не очима, а так, ніби все це відбувається у мене в голові:
Інтер’єр. Занедбана квартира. Коридор. З кухні продирається сонце. Камера повільно описує неймовірні криві, рухається за траєкторією закумареної людини, яка щойно прокинулася. Миршавенький хлопець, докладаючи неймовірних зусиль, взуває мешту спиною до камери. Втрачає рівновагу й різко впирається розчепіреною долонею в плакат із портретом Боба Марлі. Випростується, щоби перевести дух і нагло зустрічається поглядом з очима портрета - із сумно-глибоким вогким хитруватим поглядом. Очі Марлі живі, Oh, yeah I’ve shоt the sheriff… Хлопець шокований цим раптовим відкриттям. На короткий час він навіть приходить до тями, але одразу йому робиться зле, настільки млосно, що в одній недошнурованій мешті він плентається до кімнати, - майже порожньої, залитої сонцем - гепається на канапу й відрубується. Йому сниться, що Джанніс хоче вбити якийсь масний бородань. Він кричить про це на вулицях, йому ніхто не вірить. Губну гармошку заливає дощ.
Здається, я знаю, звідки це припливло: колись на дев’яте травня - Місто, як завше, бикувало в очікуванні салюту - ми затусувалися на дах трансформаторної будки на Узвозі. Тієї, понад якою рясніли спітнілі дерева, розливали руберойдом прозору тінь, а на фасаді довгі роки донедавна красувалося виразне писало вугіллям: ВИТЯ ЦОЙ! ВАСЯ ХУЙ! Це було одне з наших улюблених місць - звідтам класно спостерігати за натовпом, пити пиво й гукати знайомих, які, напівнепритомні від спеки та інтоксикацій, сплавляються з натовпом у напрямку Контрактової. На Джанніс були джинси, розмальовані олійною фарбою, яка ще не просохла, та зелені плексигласові окуляри часів молодості її мами. Приблизно за годину ми вже мали компанію якихось панків та коктейль з вірменського портвейну, пива, горілки, марихуани й тупо колес теофедрину. Згодом Джанніс десь поділася. Невдовзі я та Шурочка - двійко опосумів - вирушили на її пошуки. Трохи згодом знайшли її в обкуреному оточенні Астрала, Дрінча, чепурненької скрипачки Касі, герли Астрала, яка розводила вдома екзотичних жаб і конала від ревнощів цілодобово, Френка - неперевершеного виконавця поем Подерв’янського, здорованя Племяші, Фаґота, який мав зовнішність втіленого булґаківського персонажа, хіба що без надтріснутого пенсне, ще когось… Потім - опинилися утрьох у переповненому фунікулері… Стоп-кадр: Джанніс ні сіло ні впало вперіщує п’ястуком, своїм шкіряним, обвішаним залізяками штибу ключів та деталей годинникового механізму браслетом, якійсь жлобкуватій кобіті просто у перенісся… Наступний план: Джанніс у суцільній прострації гордо валить до виходу,
