Замість крові - Світлана Вадимівна Поваляєва
Тато каже: «Я знаю, всі друзі твої наркомани!» Дуже дивуюся з цього уві сні. Звідки він знає, що друзі мої наркомани?… У зв’язків причинності не буває. Причинність, натомість, існує для не зв’язків. Тато, приміром, у Джона - хімік. Щойно прийшов з роботи. В кімнату влітає. З-під канапи миттю виловлює протигаз. Одягає (орден ВТО - забезпечений!). В такому вигляді спить - зачинив за собою двері. Вранці навіть не каже бай-бай двом кришталевим блазням - надто короткий відтинок простору між протигазом та вхідними дверима… Можливо, Майк - десь у top-10 нашого вбогого гіт-параду, але Джонік - безперечно вже за межами, по інший бік усіх гіт-парадів, усіх звичних і необхідних людству розподілів та сортування світу на кращих і гірших, просунутих і тупих, сильних і кволих, здорових та хворих… Майк іде кудись босоніж без пальта. Ось на вішаку його пальто… мешти під ним на коридорній підлозі. Куди б це він? Тупикове галуззя еволюції сюжету сновидіння. Безсюжетні коментарі до сну.
О, як мерзли ми, як мордувалися взимку! Наче навмисне, разом з погодою закінчувалися гроші, вписки, вмазки, настрій - ми вешталися під усіма варіантами коліс від реланіуму до автомобільних - у грипозній лихоманці, у мокрих шкарах, з червоними носами й білими від холодуруками, обкручені, неначе зашморгами, жалюгідними шали ками, які нещадно гризуть і муляють шию. Зі строкатих, яскравих тропічних метеликів та райських птахів ми перетво- рювалися на параноїдальних андроїдів, непоказних богомолів, першими приморозками вбраних у кольори непроглядної темряви, але все одно, незвичних для пересічних громадян. Лікарняна білість вогкого снігу, поцяткована сухотними бризками кривавих горобин. Рятівний тролейбус № 16, що волочив на БЖ з Майдану. Ми весь час кудись неквапно поспішали чи неспішно квапилися, хоч не мали жодних справ. Тільки тепер мені нарешті по кайфу пішкувати цим маршрутом, іґноруючи привабливо освітлені взимку коробки № 16, напхані людьми. Тоді ми або їздили, або бігали, метушилися, хоботилися, або плавали у формаліні запаморочливо нестерпних сексуальних бажань. Тепер я, позбавлений хіті й неіснуючих «справ», дістаю насолоду від піших прогулянок спотвореним Містом:ростуть, ростуть у щільних нетрях Софійської, Михайлівської, Малої Житомирської, Михайлівського провулка лискучі фурункули бізнес-центрів, один з яких своєю неоковирною золотою зіркою на даху витворює разом з новонародженим місяцем мусульманський прапор на шовковому каламарному небі тихих дзвінкопрозорих ночей. Станція Фунікулера - скляний купол з казковими вітражами - єдина перебудова, що не суперечить архітектурі серця, хоча й шкода жовто-червоного вагончика зі східчастим дахом - замість нього тепер звичайний тупомордий автобус, але дух його дивним чином зберігся у «страшному й метушливому електричному прийдешньому людства».[8] Можливо тому, що перед входом збереглася діорама, де за шклом бігає Боричевим Током трамвай, а вздовж набережної стоять старі дерев’яні човни, й вагончик Фунікулера - саме східчастий… Балкончик понад прірвою, затопленою снігом і плямистим сяйвом вогнів Подолу, прірвою зі скарбами дивовижних альтанок на схилах, стежинок і лавочок. На балкончику приємно годувати синиць з долоні, курити й цілуватися, не відриваючи очей від Міста. У вагоні - тепло, порожньо, насувається відчуття Дніпра внизу - пізній вечір. Нестерпно болить зуб. Джанніс лікує зуб небезпечними поцілунками, висмоктуючи біль. Окрім нас, виявляється, у вагончику є ще один пасажир - бомжвар’ят, «поет Нікалай Палкін… купі сборнічєк! рупь стоіт»… «Расплєла косу бєрьоза» - ну викапаний персонаж з «Московіади» Юрія Андруховича. Морок. Але інколи - зрідка - ми несподівано мали гарячий чай в «Еланді» й вино в «Бахусі», жваво базікали навсібіч, або багатозначно поринали в мовчанку з непроникними обличчями, а на вулиці падав пухнастий булгаківський сніг, стояв нуль чи мінус один за Цельсієм й вечори були жовтими від ліхтарів, пухнастими, вогкими. Тоді ми каталися обледенілим Узвозом на фанері, ящиках, на різьблених дубових стулках дверей - тьмяних, величних, вирваних з обшивки іспанського ґаліона чийогось вікового затишку, розміреного життя серед книг, прес-пап’є й портсиґарів, а одного разу навіть на чавунній кришці каналізаційного люка, з-під якої шалена швидкість викрешувала букети святкових іскор. Я мріяв промчати цим смертельним шляхом на якомусь Winsent Black Shadow, чорт забирай, або на такому Харлеї, якого ми бачили колись на Арбаті у вітрині, суцільно затягнутій чорним оксамитом, завішеній чорними футболками із зображеннями різних монстрів та представників містично-героїчної фауни на кшталт вовка, з написами Metallica, Nirvana, - лискучий новісінький байк стояв у центрі, а під його колесами вешталися, милися, качалися, гралися, потягувалися й спали двоє граційних чорних кицьок-підлітків. Ось на такій машині й у шоломі вікінга, з рогів якого з переможним сичанням плюються у нічне небо й прокреслюють за плечима князівський плащ бенґальські вогні! Ми вар’ювали й не думали про те, де ж, власне, будемо сушитися й грітися, - можливо, саме через це ми згодом знов опинялися на Подолі в «Бахусі», або в якомусь пивняку-гадючнику біля метро Контрактова площа, й хтось підігрівав нас спиртним… тим гіршим бувало пробудження, що невблаганно приходило до нас разом із черговим метеорологічним ошуканством… Найпохмуріша, найважча пора року для тих, хто навіть влітку мерзне. Зима - це дупа. Летаргія. Мене кохана вже не гріє. Немиті тиждень ноги, шия. Немитий хаєр. Летаргія. Знаєте, як гіпі знає, коли йому час митися? Коли на плетених з муліне фінічках зникають кольори. Насправді, це - така ж нісенітниця, як і підсадка з першої вмазки! Просто для миття часто не було жодних умов…
Джанніс запросто могла підмести ніштяк - від
