Замість крові - Світлана Вадимівна Поваляєва

недопитої пляшки на бордюрі, до недогризка-наїдка-недоїдка-залишка булочки, канапки, тістечка, сосиски, помітивши той ніштяк з вулиці крізь вікно кав’ярні на чужому столикові. Гадаю, вона у такий спосіб клала на мейнстрім, й на свою мамашу насамперед, бо, все-таки, до ґамсунівського голоду ми не доходили ніколи: «…не бери прикладу з чистоплюя Кнута Ґамсуна. Йди до цих, які мешкають у семи кімнатах, й обідай.»[9] Певно, я сам підштовхнув її до таких епатажів, й тішився тим, з яким зухвалим сумлінням вона виливає у натовп все лайно «мого виховання». Сам я схилявся до більш естетського ексгібіціонізму, а Джанніс мені здавалася вдалим варіантом «домашньої дєвачкі», яка надто буквально сприймає заклик до панківських барикад - «гарматне м’ясо» мого марнославства… обісрана моя Галатеє, як прекрасно, ніжно, тьмяно, пухнасто, химерно жевріють уві млі високі золотаво-червонуваті вікна - ґотичні, круглі, переплетені строгим дерев’яним павутинням! За тими млосно-затишними шибами люди п’ють чай, курять і розмовляють на кухні, читають вічні книги, дивляться у ліжку Фелліні по відео. Там, за мембраною мирного, загадкового, теплого сяйва просто неможливо собі уявити міщанські дріб’язкові істерики, брутальні шкандалі, улазливий, як бензопилка, вереск чи нотаційне бубоніння тупих надокучливих мамаш з їхнім одвічним культом капців, каструль та сервізів - «соте… серветочки… ах, я люблю класіку!…» - аристократи шулявські!

Трохи відтавати й відтерпати ми починали під кінець березня (ця пора визначається за такими ознаками, як недрастичне пиття пива на вулиці та приємне сидіння на лавочці більше п’яти хвилин без особливої шкоди для організму), саме до Дня народження Джанніс. Ми з нею познайомилися десь так за місяць до цього сумного й завжди марудного свята. Взагалі свято - річ інтимна, сакральна… Джанніс уперше в житті сама відкоркувала шампана, й, коли я примівся захеканий з трояндою її привітати, дитинка вже встигла влити всю пляшку в одну пику… вона сиділа на підвіконні й курила… від її обличчя я спочатку відсахнувся, а потім сказав: «Я теж хочу»… Розмальовані гримом та олівцем для очей, мов стіни - графіті, наші обличчя вразили не лише пасажирів тролейбуса № 5, а й завсідників кав’ярні у Жовтому корпусі Універа… Непохмілений Танцеватий Коля на голих обмерзлих, ще не вдягнених у бузину Сходах: «Мало того, що бухають, та ще й їбуться о такій погоді!» а ми не!… ми просто пили вино й цілувалися!… Третя ночі. Парадняк будинку № 2-б на Узвозі - ми їмо перфокартами, знайденими на підлозі, салат олів’є з півторалітрового слоїка - залишки сумного й завжди марудного свята неіснуючої особистості… Кому потрібні спогади про мертвий час, у якому ми, живі, захлиналися, не усвідомлюючи, що захлинаємось?…

Знову вулиця Дивна. Така сама, як до початку шоу. Типовий для, наприклад, Джанкою приватний сектор. Детектор відчуває площу Тролесо праворуч. Знову вечір - з’явилися ознаки освітлення та кольори, притаманні часовому відтинку доби. Небесна нежить. Мряка. Мжичка. Брудний вогкий сніг. Важке самотнє пересування за межами тіла, якого не видно. Тіло снобачення? Мабуть, у такий спосіб відчуває простір кажан. Виявляється, що кажан теж спроможний відшукати зупинку тролейбуса… Вогкий, від вечірніх вогнів (реклам, вікон, фар, цигарок імовірно…) жовтуватий туман. Страх відпустив. Вигрібаю на шлях до реального світу. Безпечно. Залишилося шлях бажання подолати. Розфокусований зір у комплекті з мрякою дають тривіальний ефект: номерів тролейбусів, що зупиняються, - не роздивитись. Напруга… Нарешті! Під затуманеним склом - вісімнадцятий номер! Біжу навперейми (чому це тролейбус - такий вочевидьки трамвай?!). Треба перевірити, чи на всіх вагонах вісімнадцятий номер… А на кабіні? За шклом кабіни - крупним планом табличка з нетривіальним написом «ОБІЙМИ»!… До дупи. Це ніби те, що треба. Правда, в якомусь дивному вигляді. І нехай… Треба їхати. Їду. Як завжди, незалежно від стану, рефлекторно - додому. Клацання касетоприймача, який ковтнув тасьму. Потому - Психоделічний блюз (голомоза пісенька), складна форма параної кохання… «Святкуємо проміжні свята - щось від карнавалу тіней померлих: на столі - череп’яний хліб й свята вода дитячих ілюзій (келих - до кривавого зрізу - кривавим вином…) Літочислення - арифметика. Фішки змішує вітер з піском - хтивий ґном - ненав’язливий ворог конкретики.» Властивість настрої змінювати зводиться до ідеї перемикача чи кнопки. Я від Я відрізняти, свічками відтінювати: ялинковим прикрасам - час до коробки. Пуделко, труна чи просто смітник, чи колеса автомобіля - усе це зима, двадцять першого березня - Новий рік. Під Навруз повертаються сили… Замислюватися над власним лайном… Три сірники - три бажання - зі свого костура викреше полум’я хтивий ґном. Кухня - в покарлючених пальцях світання. Братська могила недопалків - попільничка. Знову, як вчора, зима, каламуть, кістяки дерев. Недогризена кішкою за ніч різдвяна індичка… У сімнадцять він був дещо рубіновий, у двадцять чотири - яшмовий. Лев. Тварина з довічного золотаво-зеленого літа. Ніколи не добирається до зими. Зимою виживають лише віруси сапрофіти, мозкові бактерії летаргічного сну та ми… Ми, зомбі медіаторних маніпуляцій, підживлені розчином кольору темного пива. Майстри вівісекції мозку й розтину сірих тканин прострації. Патологоанатоми, Гвардія Моргу Ілюзій… Можливо, не все ще втрачено, попри життя тривалість. Можливо, секс, рок-н-рол та наркотики… Можливо, зима - це просто щаслива старість: люлька, камін та стоси журналів ненав’язливої еротики…

Знаєш, Джанніс, я ніколи не дізнаюся, чого ти насправді хотіла від життя, від чоловіків… Мені нещодавно телефонувала анонімна дєвушка з центру соціальних опижджень (опитувань? досліджень? чого? кого? навіщо?… я давно вже не сподіваюся, що це телефонуєш ти, Джанніс, і, віриш, без надії якось спокійніше, легше жити, коли нічого й нікого не чекаєш). Отже, ця дєвушка воліла, аби я обрав один із наступних запропонованих варіантів: 1. Ви можете собі дозволити купити все, що завгодно; 2. Ви лише іноді можете собі дозволити купити щось дороге; 3. Вам вистачає грошей тільки на їжу та одяг; 4. Вам не вистачає навіть на їжу. «Люба, прекрасна, соціально недосяжна телефонна феє! - відповів я, - якщо я оберу та реалізую пункт номер один, то мені неконтрольовано довго потім доведеться виконувати останній пункт… але, теоретично, за тривалості людського життя, скажімо, у тисячу років, я встиг би виконати всі пункти у будь-якій послідовності!»

Брати й сестри! Це все улюлюки! Це пастка хтивого ґнома! Це заміна імпульсів паралельними лініями. Психологія страуса «Мене немає вдома!», коли кошлатяться телефонні й дверні дзвінки в голові актиніями. Актинія газу всю ніч на кухонній