Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

пішов Лука додому. А через скількись день одержав сповіщення про позов за аліменти. Отже справа була цілком поважна. Це подіяло на сердегу так, наче він сказився. В присутності листоноші ухопив стільця і так трахнув ним об поміст, що стілець розскочився на шматки, перелякавши на смерть неповинну чужу людину. Закричав не своїм голосом (хоч і не треба було кричати, бо при чому тут листоноша?), що на суд не піде, бо дитина, мовляв, не його. А потім того - як

37

листоноша вискочив з хати - ухопив сам себе за чуб, за оте куряче крило і в такій позі, опанований розп; чем, застиг посеред хати. Це було неймовірне, це буд, неможливе, це було щось дике - що його в таком, вчинкові обвинувачували! Кожна клітинка його тіл протестувала проти цього ... і він уже ввесь трусився.! Мимохіть стало йому на пам'яті майже таке сам, становище з його дитинства - коли в нього, тоді мало го ще хлопця, старші хлопчаки відняли були йоп власноручно зроблені ковзані. Він не міг цьому віриті - хоч і бачив, що це сталось. "Це ж я зробив, - обу рювався, - як вони можуть віднімати? ..."

Різниця його теперішнього становища була тільки в тому, що йому, всупереч людському розумові, накидали те, чого він не робив.

... "Нарсуд" містився в старому, аж зеленому віл давности, заялозеному будинкові. Передніше Лука, бувши патріотом "новобудов", що їх тільки в радянських газетах і показували, мовляв, "дивіться, як ми ростемо, випереджаємо капіталістичні країни", ані глянув би на такий старник. А от тепер, немов на глум, йому довелося шукати цей старий будинок, питати у перехожих, у міліціонера, що стояв посеред вулиці у "німецькій" касці та в білих рукавичках (культура, бач). У середині будинку Луці довелося пройти довгим, холодним коридором, щоб (потрапити до судової залі. Судова заля - чимале приміщення з голими стінами, з пообтираними до глиняних латок панелями. Тільки великий портрет проводиря на стіні свідчив, що це державна установа. Був з боку, щоправда, ще один пля-кат, забутий, видимо, від якоїсь "кампанії", з закликом: "Щепіть віспу!" На плякаті була намальована дитина, яя

схожа на гливтяк із біло-рожевого тіста. Упоперек залі стояли старі з облізлою фарбою лави для публіки - як ребра здохляки. Перед лавами стояв довгий стіл, накритий червоною тканиною, покропленою фіялко-вими чорнильними плямами. За столом сиділа жінка-суддя і присяжні її помічники від трудящих. Публіки було чимало, і все жіночки, охочі до різних аліментних справ. Збоку, під стіною Лука побачив якусь червонощоку гарну молодичку з дитиною на руках - як з якоюсь дорогоцінністю (так молодиця тую дитину держала).

То була вона . . . Маруська. Углядівши Луку, піймавши на собі його погляд, Маруська відвернулась. Тільки ж увічу їй свінув - і це укмітив Лука - злорадний вогник. Обурений парубок закипів від гніву. Але заразом мусив визнати, що Маруська, справді, гарна. На мить у нього в голові пробігла думка-жаль, що він раніш, до початку першого з дев'яти місяців, не одружився з нею. "Тепер би хоч свою дитину мав," - подумав. - А так доведеться чужу годувати ..."

Сидів, чекаючи своєї - не своєї оправи. Мимоволі слухав чергову "житлокоопівську" сварку - як дві сусідки побились на спільній кухні. Нарешті підійшла й його черга. Суддя-жінка поводила носом з бородавкою у якихось там паперах, наче понюхала, чим пахнуть, і, звернувшись до Маруськи, запропонувала розказати судові, як громадянин Нагаєнко обдурив її. .Громадянин"?! ... Від цього слова так і повіяло холодом офіційности, а може й . .. холодом в'язниці. І Лука, попри свою звичну сміливість, змерзло зіщуливсь, як перед ударом: так його ще ніхто ніколи не називав... його, червоного партизана...

39

А тим часом Маруська розповідала судові історію їхньої знайомости, відзначила те, як вона його годувала за окремим столом. Спинилась соромливо там, де починалось головне ... Але судді розуміли її становище: не про все в такій справі можна прилюдно говорити.

Луку почало розбирати.

- Так від того ж, що їдять за окремим столом, діти не родяться! - не втерпів він, щоб не крикнути.

Суддя закликала його до порядку і звернулась до свідка. Гляне Лука - аж то один із тих, що підіймали його на глузи, як Маруська не подала йому обіду, - противна свиняча пика. Свідок усе підтвердив, що сказала Маруська.

- Що він підтверджує? - знов крикнув, нервуючи, Лука. - Що я їв за окремим столом? Алеж, кажу, від того дітей не буває ...

- А ви хочете, щоб він підтвердив те, від чого діти бувають? - холодно посміхнулась суддя.

Публіка ахнула від реготу.

- Цього при свідках не роблять! - гукнув якийсь дотепник із публіки.

І знову регіт. А публіки ж 'було вже багато: справа була дуже цікава. І Лука бачив, що всі настроєні проти нього, а головне - хотіли навтішатись його ганьбою.

Бачивши, що непереливки, сердега удався до найбільшого свого козиря - до свого партизанства, що рятувало його в кожній скруті. Він раптом зблід і став вигукувати, що він не дозволить знущатися, бо він кров за радянську владу проливав ... бив усяку контрреволюцію в партизанах...

Але суддя найбрутальніше обірвала йому мову,

40

ного пстеричний крик, нагадавши, що методи партизанщини ні до чого там, де діє закон радянської держави... навіть арештом загрозила, якщо не вгамується.

Хоч справа була не зовсім ясна, але суд, пішовши на нараду, через скількись там хвилин виніс присуд на Марусьчину користь.

Луку це ... мов голоблею по голові огріло. Він уже ані обізвався, утративши раптом силу. Подумав тільки, схиливши журно голову:

- "А де ж правда?"

І вперше у нього ворухнулось вороже почуття до тієї влади, за яку він колись "кров проливав".

Так іноді люди через дрібницю руйнують велику справу свого життя!

Неробітного ("вихідного") дня місцева філія спілки селянських письменників "Плуг" влаштувала в домі робітників освіти