Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

радянські, революційні, червоні письменники сміливо викривають хижацьку природу царів, вельмож, попів. Правда, він чомусь (випадково, мабуть) не згадав про різні суспільні умови, що, за марксизмом, зумовлюють свідомість людини: як колись вигідно було письменникам славити царів, вельмож та попів, так тепер, за радянської влади, вигідно було їх ганити. Отже в цій революційності сучасних письменників нічого особливо сміливого не було. А як згадати, що сучасні письменники сучасних "царів, вельмож та попів" зо-

45

всім не відважувались гудити, тимчасом як старі частенько й на це йшли, то порівняння виходило зовсім не на користь революційних сучасних письменників. І з боку складалось таке враження, що "хлопці" (письменники) бешкетували, громлячи "неправду", тільки так, як собака на прив'язі: стрибає й бігає тільки в тому колі, на яке засягає її ретязь.

Згадав оце Лебідь у своєму слові й про те, що тепер пишуть і висловлюють свої думки 991/2% людности, тоді як раніш це робили тільки г/-і°/о. І показав серед публіки простих робітників-,,висуванців", що починали писати, і гостя з села, що слухав його з роззявленим ротом. Але знов він не відзначив цікавої особливости сучасности: через те, що У%% мовчали, 99%% казали й писали не те, що треба.

З читанням своїх творів на вечірці мали виступити "висуванці", гість із села і відомий поет-"плу-жанин" Омелько Деркач. На початку виступили "висуванці" з віршами приблизно одного змісту, бо всі співали про великого генія, проводиря, батька й учителя товариша Сталіна. Гість із села прочитав один з багатьох своїх, принесених у клунку разом з паляницею й салом, віршів, на тему: "Ленін помер, але діло його живе". Себто він виявив деяку відсталість, співаючи про те, про що пролетарські поети давно відспівали, і не розуміючи того, що вже виріс на повну свою силу новий, більший за Леніна проводир.

Після прочитання вірші ці обговорювали. І от тут і Лебідь, і інші з щирих "плужан" несподівано попалися в чималий клопіт: один з "висуванців", не з тих, що читали свої вірші, а з тих, що слухали і хотіли на вечірці чогось навчитися, задав одно необережне (слизьке!)

46

питання. Він бо в наслідок таких запитань на одній з попередніх вечірок уже, приміром, довідався, що в радянській літературі трагедія неможлива, бо трагедія - це твір, у якому герой бореться з непереборними труднощами, а для більшовиків же, згідно з урядовою на-ставою, таких труднощів взагалі нема" на світі.

Тепер він запитав, чи не можна б читані вірші про товариша Сталіна назвати одами з огляду на те, що й у них, як, наприклад, у "Феліці" Державша, по-раб-ському вихваляють володаря. І Лебідь, на превеликий сором (і страх, бож хто-зна, що мали після цього сказати ті, що читали його душу!) не зміг задовільно на це питання відповісти. Щоб вийти з цієї скрути, він похопився оповістити з властивим йому дотепом про виступ-сюрприз: поет Омелько Деркач мав прочитати не вірш, а ... оповідання.

Публіка зустріла Омелька Деркача гучними оплесками, особливо молодь, що любила більше галас з приводу літератури, ніж саму літературу.

Омелько вийшов не так, як виходять початківці, що не знають на яку ступити, червоніють, бліднуть, а так, як виходять відомі письменники, себто трохи недбало ... плюс до цього ще його лінива, млява хода, якої він ніде не міг змінити.

Перш ніж вимовити своє перше слово, Омелько своїм звичаєм поплямкав губами і поправив окуляри, Що відсвічували в золотих обідках світло від люстри з-під стелі. А потім ушнипився підсліпувато в рукопис, 'провів по ньому носом і вимовив своє "перше слово":

- Ну, от...

І далі прочитав заголовок "Чудова дівчина нашої країни".

47

Публіка, розворушена обговоренням попередніх творів (поезій), тепер помітно стишилась, наставившись почути щось цікаве. І вона не помилилась: Омель-ко оповів про селянську дівчину Галю, що в 19 років була а) надзвичайно дотепна у мові, б) знала всі літератури світу (і через те присоромила "добродія в буржуазному комірці", що твір Гайне "Іван Безземельний" приписав був Некрасову, в) вміла керувати трактором, г) співала, як найкраща отіерова співачка (і цим здивувала "професора співу, радянського композитора"), д) була лікарка (і врятувала життя "юнака з орденом Леніна на грудях від замаху ворожого диверсанта - "добродія в буржуазному комірці"", що хотів відібрати в того юнака "винахід оборонного значення"), є) сама мала орден Леніна і є) була членом уряду ... Але була негорда, бо, коли "юнак з орденом Леніна на грудях", довідавшись про всі ці її якості, "глянув на неї з шобожною радістю і їхні очі зустрілись", вона сказала:

- "То нічого, що я член уряду ... важливо, що ти

мені до вподоби".

Свідомий піонер, що, між іншим, перший "сигналізував" про ворожі заходи "добродія в буржуазному комірці", був захоплений таким щасливим кінцем і вигукнув:

- Ура тьоті Галі!

Кінець цього оповідання вкрили такі ж рясні оплески, як і його початок. Але загальне враження попсував той таки долитливий "висуванець", що запитав, чи не суперечить, часом, образ цієї дівчини відомій геніяль-ній формулі Ф. Енгельса про "типові образи в типових обставинах", бож навряд чи така дівчина можли-

48

ва навіть у радянській дійсності. І незграоа Омелько що вмів тільки добре писати, а не вмів говорити не здобувся на інше виправдання як тільки "окликатись на оповідання "Етюд" відомого пролетарського пись-менникаі. Ле, в якому Ш змальована така всебічно розвинена дівчина.

Сказав це, закліпав підсліпуватими очима, по-плямкав губами і сів, виявивши тим доганне для доброго письменника збентеження.

Тоді виступив, рятуюга його, сам Максим Лешдь, підкресливши, що в радяїській країні такі дівчата можливі, бо, мовляв, "де жїм і бути, як не в нас не в буржуазних же країнах" ІА ЩО вона дуже колода так це ніби недогляд, як цечасто буває и у найбільших письменників - у Лєрмонтова - левиця з гривою, > Гоголя Чічіков улітку надіває кожуха, у Турґєнєва міст там, де його насправді не було ... _ _

_ Порадимо тепер товаришеві Деркачеві тільки виправити 19 років