Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

"Будинок робітників освіти" містився в колишньому губернаторському домі - низькому, старомодному проти інших поблизьких будівель, з кучерявими колонками й оздобами в стилі "рококо". Цей факт сам за себе промовляв: колишнє панське добро тепер належало народові. На ознаку нового дім був ще за "воєнного комунізму" перефарбований ніжно-рожевою фарбою, а через усе його чоло навскіс ішла широка червона смуга в стилі "конструктивізму" чи "футу-

41

ризму", що жартом долі і... трохи чи не з наказу влади стали були тоді "народним мистецтвом".

Річ зрозуміла, що влаштування "плужанської" (отже української) вечірки в цьому жидівсько-російському місті не могло стати аніякісінькою сенсацією і нікого особливо не здивувало, дарма що про це ще напередодні оповіщено було в краевій газеті і вивішено величезну, намальовану від руки афішу при самому вході до будинку робітників освіти. Можна з певністю сказати, що цієї афіші "не бачили" 100% з тих перехожих, що прямо носом натикались на неї, бо ... йшли на працю до того ж таки будинку. Інша справа, як би це був виступ якогось Міхаіла Голодного (справжнє прізвище - Б. Блюмштейн), місцевого російсько-жидівського поета, що вже навіть у Москві друкувався! Практична нація знала, якою мовою вигідніше писати і якою літературою цікавитись!

Але зате на заповіджену "плужанську" вечірку щиро відгукнулася провінція, - далека, мовчазна, схована в селах та хуторах, але по-мужицькому вперта в своєму національному пробудженні провінція ... І так, як у "пізнє снідання" до міліціонера в касці й білих рукавичках, що стояв посеред вулиці, проти "будинку робітників освіти", керуючи рухом, підійшов досить таки вовкуватий селюк у полинялому з прикрою латкою на спині піджаку, з торбою в руках і спитався, де можна знайти "Плуг". Міліціонер (а його поведінка - не тільки білі рукавички - мала свідчити про культурність радянського народу!) жваво обкрутнувся до того, хто питався, і показав рукою на афішу біля губернаторського дому.

Селюк перейшов мостинець, підійшов до тієї а-

42

фіші і довго та уважно її читав. Запам'ятавши добре, що вечірка почнеться о 6 годині вечора, він перейшов на бульвар, вибрав там безлюдне місце, сів на порожній лавці і став терпляче чекати. Сидів майже непорушно, споглядаючи чужий ворожий йому рух "пансько "-жидівського міста... Саме так: чужий і ворожий, хоч місто й обернулось уже, згідно з урядовою наставою, "лицем до села". Селюк відчував цю чужість і не важився сходити із уже здобутого місця, своєї лавки, держачись заразом очима за перекреслене червоною смугою чоло губернаторського дому. Наче боявся його спустити з ока, загубити в морі чужої стихії. Це ж бо було тут єдине місце, де він сподівався почути своє, рідне! Тільки об обідній порі терплячий селюк порушив свою позу - вийняв з торби харчі й пообідав. Та ще на вечір, як сонце крізь віти бульварних дерев тремтіло на землі холодними вже по-вечірньому смугами, його зігнав досить таки брутально "підмітайло", буркнувши з виразом великої вищости:

- Насмічуєш тут!

Парубок злякано схопився з своєю торбою з лавки, відійшов трохи забіч і, постоявши так, поки той підмете, знову повернувся на своє місце, сів на лавку. А ввечері, за 5 хвилин до 6-ої (дивився на годинник на розі поблизького будинка), пішов на вечірку. Але його не пустили: швайцарка-жидівка сказала йому російською ("панською") мовою, що ще рано. І йому довелося деякий час походити біля входу до "Плугу". Нарешті швайцарка його пожаліла й пустила до порожньої, чистої, холодно-непривітної залі, тієї залі, що в ній колись справді тільки пани "гостювали", а, може, и танцювали. Селюк сів обережно на крайній стілець,

43

один із багатьох, що темно-вишневим, блискучим чотирикутником стояли на дзеркальному паркеті залі, і чекав далі. Це була казка, оце приміщення, але тут мав незабаром появитися рідний, зовсім нестрашний "Плуг"! І це його підбадьорювало. Аж нескоро почали сходитися й інші, уже влаштовники вечірки - "плужани". Крім "плужан", на вечірку прийшли й ті з міських людей, що так чи так любили звучання української мови, ті, що були хворі на солодко-болючу хворобу - відродження українського народу.

А як усяка хвора людина потрібує опіки та догляду, то вони й жили під постійним пильним наглядом тієї державної установи, що їй трудящі доручили пильнувати безпеки держави. Проте самі ці люди не думали, що вони, люблячи рідну мову, загрожують безпеці держави. Навіть ті з-між них, що їх раз-у-раз "тягали", себто заарештовували та викликали на допити до згаданої державної установи, не завсіди думали, що їх "тягають" за мову, дозволену в цій же таки державі, а схильні були пояснювати це якимись непорозуміннями. Тим більше не допускали вони думки, що їх могли "тягати" за відвідування вечірок "Плугу". Це була радянська спілка письменників, що вела завзяту боротьбу з старою літературою! А голова "Плугу" В. Пилипенко був непримиренний більшовик, що просто зубами гриз усяких ворогів радянської влади.

Були серед цих людей особи статечні (переважно вчителі) і молодь - студенти, "комсомольці".

Відкрив вечірку голова місцевої філії Максим Лебідь, людина лиса й добра, але аж ніяк не характерна для ,,'плужанської" літератури, бо цю літературу переважно творила молодь. А як і були серед письменни-

44

ків-"плужан" поважніші віком одинаки, що зуміли "перебудуватися", то вони справляли враження старих, що зійшли на дитячий розум і бавилися разом з дітьми ... в літературу. І згадана державна установа трохи чи не мала рації, коли думала, що їх 'перебудова була не зовсім щира. У всеукраїнському масштабі такими були Ю. Будяк, П. Капельгородський, а в місцевій філії - Максим Лебідь. Тільки ж у цього останнього "доперебудовна" любов так просвічувалась, що це видно було трохи чи не всякому, не тільки тим, що мали спеціяльне доручення від отієї державної установи потай читати душі "інженерів людських душ" - радянських письменників.

Розуміючи цю свою "прозорість", Максим Лебідь звичайно в своїх виступах говорив якнайреволюційні-ше. От і цим разом у своєму вступному слові він намагався якнайпереконливіше показати різницю між старими, февдально-буржуазними, та новими, пролетарськими й революційно-селянськими (не просто "селянськими"!) письменниками. Старі письменники були одописцями та хвалителями царів, вельмож, попів (російський Державін, український Котляревський), а нові -