Українська література » Сучасна проза » Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Читаємо онлайн Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
Чи ж воно мені тра? - сказав старий Смерд і знову кинув поглядом на тепле синє і принадне річкове плесо, бо звідти війнуло на нього вологим запахом води й риби, і від того смуток його ще збільшився.

Тоді Смердиха сплюнула, бо що взяти з цього мурла, бо цей мурло останнім часом зовсім чудний зробився - немає йому ні до чого діла, а задирати його більше Смердиха-старша не зважувалась, отож подибцяла на вулицю, де завжди можна біля каменя зустріти когось із кумась, а ті вже не будуть такі безтямно тупі й байдужі, принаймні з ними якось і душу відведе.

Саме в цей час п’яниці в бур’янах допивали рештки самогону, обговорюючи подію, що звалилася на них, вони щиро співчували Смердові-молодшому й тихо радились, як йому допомогти. Смерд же молодший тихо сидів у дружньому колі і вряди-годи втирав собі ліве око, яке в нього хронічно сльозилось, а сьогодні тим більше. П’яниці зійшлися на думці, що найкраще когось із них послати до Смердихи-молодшої, щоб розказати, як було діло, і щоб вона Смерду вибачила, адже Смерд тут і справді не був винуватий, а тільки маруха, яка почала сама лізти до нього зі своїми телячими ніжностями.

- Я можу піти, - сказав Єва, - але в мене з бабами розговор плохо получаїться. Я з бабами якось общого розговору не находжу.

- А я от знаходжу, - сказав Партизан і гордо блиснув оком.

- То ти й піди, - сказав Єва - Слиш, Смерд, пусть Партизан пойдьоть, бо це він марух притащив, ти не проч?

- Мені все’дно, - сказав приречено Смерд-молодший. - Буза получаїця…

- То може, зара і йти? - спитав Партизан.

- Нє, зара вона сердита, - кволо заперечив Смерд-молодший. - Зара до неї лучче не соваться та й на роботу їй скоро йти. Буза получаїця…

- Брось, Смерд, а то ти какось як шмата, - сказав Єва. - Поживи в нашому бліндажику, сама прибіжить. А не прибіжить, тоже біда невелика. Нє, я проти того, щоб баб у нашу компанію водить. Од баб самі неприятності виходять - курячий помйот!.. Фу!

2

На цю пораду Смерд-молодший ночувати додому не прийшов. Мого жінка повернулася пізно вночі з твердим наміром виставити чоловіка з власного ліжка, вона вже наготувала відповідні слова, і те, що Смерда вдома не застала, якось дивно її врадило - це значило, що до нього повернулася маруха, і вони, певне, зараз десь забавляються у бур’янах. Сама думка про те так переколотила жінку, що вона й не вечеряла й цілу ніч прокрутилася, не мігши заснути, - все їй уявлялося, що її чоловік лижеться з тією почварою або й злягається, від чого все в душі в неї попалилось, і вона твердо вирішила таки покласти край своїм мукам.

Уранці в неї боліла голова, вона пересолила яєчню синові й випровадила того до школи, а сама випила аж дві таблетки обезболючого. Голова боліти перестала, натомість прийшло якесь отупіння, Марія вмикнула телевізора й дивилася, що там показували, - якийсь цілком ідіотський фільм. У цей час і прийшов до неї Партизан, умитий і зачісаний, і цілком тверезий; він хазяйновито роззирнувся по хаті й без запрошення сів, і собі дивлячись телевізора.

- Прийшов, бо мені тебе жалко, - заявив він Смердисі-молодшій. - Твій босяк тебе не вартий. Така ти женщина, що глянути любо, а він, паскуда, на курв тебе міня…

- Знову вони з вами? - кволо поцікавилася Смердиха-молодша.

- А как же, - сказав Партизан. - Мурка з твоїм таке витворяла цілу ніч, що стидно й казать.

У Марії все похололо всередині.

- Це ти правду кажеш? - пошепки спитала.

- А чо’ мені брехать? - мовив Партизан. - Коли б я мав таку женщину, як ти, все бросив би: і пить, і гулять, і баб водить. Я тобі тут у хаті й на дворі все зробив би як картиночку…

- А чом ти в себе не зробиш картиночку? - в’яло спитала жінка.

- Нєт стімула! - сказав Партизан й урочисто замовк.

- Як це стимула? - не зрозуміла Марія.

- А чо’ думаїш, я почав пить? А того, шо така мені зараза попалась, як та Мурка. Я їй те, я їй се, морожене з города носив, а вона з хахалями. Ну, й почав пить і гулять, хіба не знаїш?

Смердиха-молодша це знала. Партизаниха й справді тягалась, як він сказав, із хахалями.

- А я, може, - сказав Партизан, - про сімейне гньоздишко мічтав. Я, може, про ласкову женщину ночі напрольот думав. Не повезло!..

- Чого прийшов? - холодно спитала Марія.

- Розказать, як воно там із твоїм получилось.

- Ти ж привів тих хвойд!

Партизан скинув очима.

- Ну да, я Бо не давав мені покоя Приведи, ка’, бабу й приведи.

- Чого ж двох привів, а не одну?

- А вони по одній не ходять. Бояться, шоб чо’ не случилось.

- Залиш мене, - втомлено сказала Марія.

- А мо’, я до тебе заходить буду. - смиренно попросив Партизан. - Ну так, по человєческі… Завидую твоєму дурбаку…

- Завидуєш, що

Відгуки про книгу Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: