Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
- Ти заб’єш двері чи я? - спитала Марія.
- А може, їх не забивати, - мовив ніяково.
- Ну, ні! - сказала гостро. - Коли вже розлучатися, то в усьому.
- А може, Сашко захоче до мене зайти?
- Знайде як! - відрізала Марія. - Нічого не забула? По-моєму все…
- Слиш, це! - несміливо мовив він. - Я зараз без копійочки, то, може, це…
- Що це? - перепитала вона.
Його сині очі забігали, а тоді втупились у куток.
- Може б, ти в мене відкупила дві каструлі? Вони мені без надобності…
- Як так, відкупила? - аж здуміла жінка.
- Тобі вони більше тра, - сказав він. - Недорого візьму. Троячку…
Аж зрадів, що таке прийшло до голови. Все-таки якісь гроші в кишені. За троячку можна купити пляшку вина, а більше йому зараз не треба.
- Гаразд! - сказала Марія й пішла по гроші.
Узяв троячку й недбало засунув у кишеню. Настрій у нього покращав.
- Я того, - мовив, подивившись упритул. - Коли тобі щось наравиться з моїх вещей, то я того…
- Продаси мені? - все ще здивовано спитала Марія.
- Лучче тобі продам, як комусь чужому. Не схочеш, то комусь чужому, але спершу - тобі. Так воно нічого з дому й не пропаде.
- Ти це тепер придумав? - трохи насмішкувато спитала.
- Ну да, тепер. Ми ж з тобою не вороги, а полюбовно розходимось…
Видивилася на нього, як на небачене чудо, захопила каструлі й подалася до себе.
- Так коли забивати: зараз чи пізніше? - крикнув він.
- Зараз забивай! - почувся із сіней її голос.
Узяв молотка й два великі цвяхи, і йому по-дурному здалося, що забиватиме не двері, а труну на собі самому.
- Так не хочеться забивати! - сказав.
- Не виляй! - відрізала і руки в боки кинула. - Думаєш, передумаю… Нє, дорогуша, цього не буде! - кулаками вдарила один об одний. - Не вийде, пойняв! Не хотів по-доброму, живи собі як хоч! І затям раз і навсіда: повороту не буде. Втяв?
- Та пойняв, - протяг він. - Дверей не хочеться портить…
- Давай я! - сказала гаряче.
- Ну, чого, - мовив в’яло, - і я можу.
Причинила половинку дверей, загнала шпінгалети, тоді ще раж озирнула його кімнату, ніби прощалася, і з гуркотом заплеснула половинку другу.
- Забивай! - крикнула вже зі своєї хати.
Приставив цвяха, і йому знову здалося, що забиватиме на собі гроба. І так йому печально й недобре зробилося, що й руки опустились.
- Нє, - сказав глухо. - Не можу я!
Половинка дверей різко відчинилася, і в прочілі постала рішуча й невмолима Смердиха-молодша, а його, Смерда, донедавна жінка.
- Давай сюди! - наказала й забрала молотка й цвяхи. Він без спротиву все те добро віддав, і знову по-дурному подумав, що труну випадає забивати комусь сторонньому, а не тому, хто в ній лежить, отож він у ній лежав, а власне сидів на стільці і єдину втіху мав: троячку в кишені, яка тепло його гріла й бадьорила. З того боку в цей час загупав молоток, і йому здалося, що ті цвяхи входять не в дерево дверей, а в його тіло, і так боляче входять. Ніби бачив, як невправно ходить у жіночій руці молоток, як туго лізуть цвяхи, згинаються й кривляться, як відлітає від дощок стара фарба, оголюючи жовте тіло деревини, як кришиться та фарба на підлогу, а по тому раптом настала така гнітюча тиша, що відчув: ось воно й відбулося їхнє розлучення; от він і опинився сам як палець у цьому світі; ось і прийшов початок кінця: його забито в труні, і зараз опустять в яму, і зараз закидають землею й усі навіки забудуть, що існував такий-собі Смерд-молодший, який невідь для чого жив на білому світі й ні для чого не був потрібний, бо саме такого кінця і заслужив, і це навіки, навіки, навіки. І коли б не троячка в кишені, яку обережно й любовно мацав, розпач би зовсім його опанував. Але в нього було в цьому світі ще й діло, яке мав зробити: знайти дві жердки і збити драбинку, аби влазити нею у вікно; всі-бо знають (і жінка, і батьки, й він сам), що зробити других сінець він уже не зможе, не має вже для того сили, отож лазитиме в свою нору драбинкою (дай боже, сили й для цього), на ніч втягуватиме її в кімнату, а на день виставлятиме. Отож треба не гаятися, поки ще не зовсім опустився і ще притомний, і зробити це останнє, що має, але йому було так тяжко вставати зі стільця, так тяжко розгинати тіло - ліпше б навіки закоцюбнути, і хай його й справді винесуть разом із цією заколоченою труною й викинуть у морок небуття. Відчинив вікно, і в обличчя йому пахнуло духом цвіту яблунь, жасмину й доквітаючих бузків, заридав у глибині дня соловей, а на стовпа, що стояв біля їхнього обійстя, отого самого, який світив їм ввечері ліхтарем, прилетіла пара горлиць і затуркали й почали цілуватися; і Смерду захотілось нагнутися, схопити, що під руку потрапить і жбурнути в тих птахів. Але він застогнав, перекинув ногу через лутку, а
