Українська література » Сучасна проза » Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Читаємо онлайн Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
шпетив себе й дорікав, і вимовляв, і сварив, бо він таки в цьому світі як отой цвіт у борщі: і плоду на дереві не зав’язав, і борщ спаскудив. Отож завмер і загус у цій темені, навіть комариних укусів не відчував, а тільки заціпеніння, з якого вивів його пристук хвіртки - поверталася з другої зміни Смердиха-молодша. 3

Він слухав цокіт її каблучків з якоюсь збентегою й настороженістю, бо не відав, що йому має принести. Не обертався й не дивився в її бік, а тільки в миску з недоїденим борщем і з насипаним туди пелюстям. Крізь гілля дерев від вулиці прорізувався промінь од ліхтаря, і це світло ніби прожектором висвітлювало і його постать, і миску на столі, і шматок стіни. Цокіт каблучків затих.

- Чого тут сидиш? - спитала Марія. - Чи вже, може, тебе маруха прогнала?

Не відповів, бо й не міг - заклинило йому язика між зубів.

- Сашко спить? - втомлено спитала жінка і сіла неподалік. Від того, що вона сіла, а не пішла далі, не сховалась у хаті, в нього сіпнулось у грудях серце, і він пробурмотів, що не знає: спить Сашко чи ні.

- Уроки вчив, - сказав.

- Не хочу, щоб з нього виріс такий лоботряс, як ти, - мирно сказала жінка. - Хочу, щоб з нього люди були.

Мовчав, бо що мав сказати? Пахло бузком, і ніччю, і жовтим світлом од ліхтаря, а може, це так йому здавалося - тобто трохи й осінню, а може, його смутком, котрий цілий день їсть його, чи смертю, що невидна летить над головами. І йому здалося, що, може, він і не людина в цьому світі, що з нього залишилася тільки оболонка, сама шкіра, котра обтягує трухлявого стовбура, мішок, у якого накидали тієї трухлявитини, й тільки мала скалка того дерева стала світляком - тьмяно світить із нього синім світлом.

- Утомилася я від тебе, твоїх коників і від цього нашого життя, - сказала Марія. - Все, може б, перетерпіла, але не те, що побачила.

- Я не хотів, - хрипко буркнув. - Вона сама до мене лізла.

- Не хотів би, то б не лізла, - так само втомлено відгукнулася жінка. - Після такого не можемо жити разом.

Здригнувся і злякано скинув на неї очима.

- То це хочеш…

- Не будемо жити разом. Але давай по-мирному, без скандалів.

- Як це по-мирному? - не зрозумів він. - Це ж треба в суд подавать.

- А ти на тій марусі хочеш женитися? - різко спитала.

- Та Бог з тобою! - вигукнув він.

- Я тоже не збираюся заміж виходити, - сказала Марія. - Отож ні до чого той суд. Винуватий ти, отож тобі й платити за той суд, а з чого заплатиш?

Це була правда, і він ще нижче схилив голову.

- Нічого нам у наші діла чужих людей уключать, - мовила ще тихіше й утомленіше Марія. - Хай буде в нас полюбовне розлучення.

- Як так полюбовне? - здивувався він.

Промовчала. Чути було, як з вулиці дзижчав ліхтар, саме той, який протягував аж сюди синю руку й вимацував їх у темені, ніби хотів чи помирити, чи ще більше посварити.

- Цілу зміну сиділа на верхотурі й думала, - заговорила Марія. - Думала про життя наше покалічене і про тебе непутящого. Хлопець наш на тебе дивиться, а я не хочу, щоб і він був непутящий. Хочу його в люди вивести. Чого, думала, Йонта з моєю сестрою в маслі купаються, а я наче оте відро помийне розбите? Чого люди живуть душа в душу, а я наче деркач розтріпаний. Тільки те, що тягаю тебе п’яного й дурю себе, що отямишся. А ти ж не отямишся…

- Ну, чого таке кажеш? - невпевнено мовив він.

- Кажу, бо знаю. Тебе тільки на два дні стає, щоб триматись.

- Да, - сказав він. - Бо мені трудне!..

- Отож я й кажу розійтися нам тра. Але без скандалів, полюбовно. Згоден?

Він мотнув головою і хоч важко було сказати: був це знак згоди чи незгоди, жінка прийняла те, як їй хотілося.

- Нас двоє, то візьмемо більшу кімнату, - сказала вона вже діловим тоном - Шафа буде наша із Сашком, тобі й шафки вистачить. Стіл візьмеш, який захочеш, одежу кожен забере свою. Стільців у нас шість - три тобі і три нам. Двері заб’ємо, а собі зробиш вихід з вікна. Зведеш сінці й напополам купимо тобі газову плиту, поки що даю тобі лектричну. Три каструлі й одна сковорідка - вистачить чи хочеш більше?

- Вистачить і однієї каструлі, - сказав він і вперше ворухнувся. Повернувсь так, що ліхтар із вулиці висвічував половину неголеного обличчя.

- Даю три, бо їх у нас шість. Продукти, які є в хаті, тоже розділимо, щоб по-справедливості було. Кажи, що тобі не так?

- А може, не будемо, - печально мовив він, і його одне освітлене око кліпнуло. - Може, я того…

- Будемо, - твердо сказала. - Будемо, бо в мене все в нутрі вигоріло. Ото тільки й лишилося сили, щоб полюбовно з тобою…

Відгуки про книгу Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: