Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
Він слухав цокіт її каблучків з якоюсь збентегою й настороженістю, бо не відав, що йому має принести. Не обертався й не дивився в її бік, а тільки в миску з недоїденим борщем і з насипаним туди пелюстям. Крізь гілля дерев від вулиці прорізувався промінь од ліхтаря, і це світло ніби прожектором висвітлювало і його постать, і миску на столі, і шматок стіни. Цокіт каблучків затих.
- Чого тут сидиш? - спитала Марія. - Чи вже, може, тебе маруха прогнала?
Не відповів, бо й не міг - заклинило йому язика між зубів.
- Сашко спить? - втомлено спитала жінка і сіла неподалік. Від того, що вона сіла, а не пішла далі, не сховалась у хаті, в нього сіпнулось у грудях серце, і він пробурмотів, що не знає: спить Сашко чи ні.
- Уроки вчив, - сказав.
- Не хочу, щоб з нього виріс такий лоботряс, як ти, - мирно сказала жінка. - Хочу, щоб з нього люди були.
Мовчав, бо що мав сказати? Пахло бузком, і ніччю, і жовтим світлом од ліхтаря, а може, це так йому здавалося - тобто трохи й осінню, а може, його смутком, котрий цілий день їсть його, чи смертю, що невидна летить над головами. І йому здалося, що, може, він і не людина в цьому світі, що з нього залишилася тільки оболонка, сама шкіра, котра обтягує трухлявого стовбура, мішок, у якого накидали тієї трухлявитини, й тільки мала скалка того дерева стала світляком - тьмяно світить із нього синім світлом.
- Утомилася я від тебе, твоїх коників і від цього нашого життя, - сказала Марія. - Все, може б, перетерпіла, але не те, що побачила.
- Я не хотів, - хрипко буркнув. - Вона сама до мене лізла.
- Не хотів би, то б не лізла, - так само втомлено відгукнулася жінка. - Після такого не можемо жити разом.
Здригнувся і злякано скинув на неї очима.
- То це хочеш…
- Не будемо жити разом. Але давай по-мирному, без скандалів.
- Як це по-мирному? - не зрозумів він. - Це ж треба в суд подавать.
- А ти на тій марусі хочеш женитися? - різко спитала.
- Та Бог з тобою! - вигукнув він.
- Я тоже не збираюся заміж виходити, - сказала Марія. - Отож ні до чого той суд. Винуватий ти, отож тобі й платити за той суд, а з чого заплатиш?
Це була правда, і він ще нижче схилив голову.
- Нічого нам у наші діла чужих людей уключать, - мовила ще тихіше й утомленіше Марія. - Хай буде в нас полюбовне розлучення.
- Як так полюбовне? - здивувався він.
Промовчала. Чути було, як з вулиці дзижчав ліхтар, саме той, який протягував аж сюди синю руку й вимацував їх у темені, ніби хотів чи помирити, чи ще більше посварити.
- Цілу зміну сиділа на верхотурі й думала, - заговорила Марія. - Думала про життя наше покалічене і про тебе непутящого. Хлопець наш на тебе дивиться, а я не хочу, щоб і він був непутящий. Хочу його в люди вивести. Чого, думала, Йонта з моєю сестрою в маслі купаються, а я наче оте відро помийне розбите? Чого люди живуть душа в душу, а я наче деркач розтріпаний. Тільки те, що тягаю тебе п’яного й дурю себе, що отямишся. А ти ж не отямишся…
- Ну, чого таке кажеш? - невпевнено мовив він.
- Кажу, бо знаю. Тебе тільки на два дні стає, щоб триматись.
- Да, - сказав він. - Бо мені трудне!..
- Отож я й кажу розійтися нам тра. Але без скандалів, полюбовно. Згоден?
Він мотнув головою і хоч важко було сказати: був це знак згоди чи незгоди, жінка прийняла те, як їй хотілося.
- Нас двоє, то візьмемо більшу кімнату, - сказала вона вже діловим тоном - Шафа буде наша із Сашком, тобі й шафки вистачить. Стіл візьмеш, який захочеш, одежу кожен забере свою. Стільців у нас шість - три тобі і три нам. Двері заб’ємо, а собі зробиш вихід з вікна. Зведеш сінці й напополам купимо тобі газову плиту, поки що даю тобі лектричну. Три каструлі й одна сковорідка - вистачить чи хочеш більше?
- Вистачить і однієї каструлі, - сказав він і вперше ворухнувся. Повернувсь так, що ліхтар із вулиці висвічував половину неголеного обличчя.
- Даю три, бо їх у нас шість. Продукти, які є в хаті, тоже розділимо, щоб по-справедливості було. Кажи, що тобі не так?
- А може, не будемо, - печально мовив він, і його одне освітлене око кліпнуло. - Може, я того…
- Будемо, - твердо сказала. - Будемо, бо в мене все в нутрі вигоріло. Ото тільки й лишилося сили, щоб полюбовно з тобою…