Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
- Даремно ти його, Мань, бйош! Ета она хотіла, а он отказувався…
Але та умиротворяюча інформація не дійшла до вух Смердихи-молодшої, принаймні вона досягла того, що маруха, яка залицялася до її чоловіка, з вовчим виттям кинулася навтьоки, а за нею побігла її подруга, діставши ще раз відром по спиняці, від чого глухо гупнуло, ніби била Марія по порожній бочці. П’яниці й не подумали захищати своїх марух, а тільки весело шкірилися, тільки Єва прорік, кривлячи рота:
- Да, розгон демонстрації. Капіталістіческі штучки!..
- Молодець, Маріє, молодець! - казала куца Наталка, ведучи однією рукою під руку розхвильовану й досі роз’ятрену Смердиху-молодшу, а другою пса, попустивши повода, через що пес зумів обнюхати Марію і навіть лизнув її праву литку. - Так йому й тра, кобиляці! А тим лярвам тоже добре дала!.. Гнать їх отцюдова тра, паскуд, щоб духом сифілісним не пахли, курви! Коли б вони тобі шо зробили, я на них собаку натравила б, їй-бо!
Але Марія вже вичерпалася. Йшла і схлипувала, тож куца Наталка випустила її руку, тим більш, що помітила; пес надто вже багато уваги виділяв сусідці, лізучи їй навіть під поділ.
- Ах ти безвстиднику! - крикнула куца Наталка і смикнула пса аж так, що той ледве не вдавився на ошийнику. Смердиха-молодша використала цей момент, відірвалася від Наталки й побігла, вимахуючи помийним відром; куца Наталка не могла не помітити, що відро те зовсім погнулося, знати добре ним Марія поорудувала. Смерд же молодший у цей час сидів на траві біля річки й малодушно плакав, був-бо сильно підхмелений, а після всього, що сталося, не знав, як і додому повертатися. До нього з бур’янів виліз, як ведмідь із берлоги, червоний, одутлий і тлустий Єва, він сів і обійняв приятеля.
- Брось, Смерд, какось воно перемелиться! - сказав він. - Шо ти обращаїш уніманіє. Не обращай уніманія, і хай йому дуля під хвіст.
- Вона тепера мене в хату не пустить! - сказав Смерд, покліпуючи білястими віями над синіми очима.
- Юрунда! - сказав Єва й гикнув. - Хата ж не її, а твоя.
- Але я не винуватий! Не винуватий я! Це та чортова зараза до мене лізла.
- Да, баба - як болото, - сказав Єва і знову гикнув. - Лучче з ними діла не мать… Я давно так, не імєю дєла і каюк!.. Хоч, піду до твойої на переговори?.. Скажу: так і так ска’ть, не винуват і каюк!
- Ну да - не винуват, коли та курва мене обнімала.
- Напрасно. Партизан їх привьов. Була в нас така славна компашка, мужеська, чесна і хароша. Нє, баби, то як курячий помйот! Фу!
- Це ти так кажеш, бо сам не можеш, - мовив, схлипнувши, Смерд.
- Хто тобі сказав? - аж помалиновів Єва. - Ти шо, в морду хочеш?
- Ну, чого придурюваться, Єва, - сказав, знову схлипнувши, Смерд. - Це ж усі знають…
- І напрасно, - сказав Єва, відводячи очі. - Я можу, но брезгую, пойняв?
- Хай буде так, - сказав Смерд і кліпнув білими повіками. - Що ж мені тепера робить?
- Коли хоч, піду на переговори. А поки суд до діла, підем вріжем і каюк!
- Да-м, - сказав Смерд-молодший. - Поки суд до діла - це можна.
В цей час Смердиха-молодша входила до свого двору і перше, що вона уздріла, - це Смердиха-старша, яка стояла, ніби баба Яга з казок, опираючись на ціпка; голова в неї закутана, незважаючи на теплінь, хусткою, а поверх халата була одягнена сіра вовняна кацавейка із хутряною облямівкою, на ногах же - хутряні капці.
- Знаєте, до чого ваш синок докотився? - спитала у свекрухи з ходу, бо й досі ще була розпашіла й роздразнена. Свекруха поставила супроти неї холодні очі.
- Він там у бур’янах з марухою тягається! - бухнула невістка.
Тоді губи в свекрухи стали тоненькі й сині, а очка малі й колючі, і вона стрілила в невістку, ніби вбити її збиралась.
- Бо, навєрно, не даєш йому того, шо нада! - сказала чи власне пропищала вона, від чого Марія спалахнула, як піон, і притьма кинулась у хату, адже це була образа з образ, і свекруха чудово знала, як дошкулити.
Отож сиділа в хаті й ридала, а Смердиха-старша подибала до старого Смерда й почала буркати проти невістки, що така вона й сяка; старий Смерд у цей час плів сіточку й дивився на тепле плесо річки; воно манило його до себе, але добре знав, що сили до ловитви вже не мав. Отож слухав, а власне, не слухав шичне ґдирання жінки, і йому було зовсім байдужісінько і до невістки, і до того, що та сяка-така, і до власної жінки, а хотілося йому одного: сидіти в тиші, дивитися на тепле плесо річки, на якому завмерли чорні й сині човни з сірими постатями рибалок, плести сіточку й пити власний смуток, бо смуток останнім часом його не покидав - що не день, менше й менше в ньому залишалося сили.
- Чуєш, що я кажу? - спитала, звищивши голос, Смердиха-старша, вже й сердитися починаючи.
-