Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- Нє, шо таку женщину, як ти, має… Має й не уважа, пользоваться не уміє.

- Йди ти, трепло! - м’якше сказала жінка, і Партизан, видимо задоволений, пішов із хати. На порозі запалив, з осолодою пихнувши димом, коротко реготнув і рушив до братії, яка його вже виглядала з бур’янів.

- Нічо не вийшло, - сказав, пихкаючи димом і мружачи ліве око. - Тверда вона…

- Да, вона така! - сказав печально Смерд-молодший. - Вона в мене така!..

У цей час повернулися до них і вчорашні марухи - Смерду так було гидко на них дивитися, що він устав та й пішов. Таке на нього іноді находило: коли щось не так - вставав і йшов. Перейшов кладку через Кам’янку, піднявся на Павлюківку й рушив до Корбутівки, а тоді подався лісом асфальтованою стежкою до Тетерівки, потому - до Корчака, і тільки коли навколо споночіло, отямився, а що йшов цілком безтямно; не зразу розібрав, куди його занесло. Одне знав: місто мало бути там, звідки простував, тож проголосував автобусу, який їхав із Чуднова. Автобус зупинився, і він, обнишпоривши кишені, тільки й знайшов копійок, аби заплатити за проїзд. Але на його зчудування шофер копійок не взяв, очевидно, в нього був надто задурманений вигляд.

- Спасибочки, - байдуже сказав Смерд-молощший і зійшов з автобуса біля школи. Пошкрябав по підборідді й відчув на лиці кількаденну щетину - подумав, що виглядає таки страшненько. Але й це не змінило йому лихого настрою і він рушив униз по Чуднівській, бо вже більше не мав сили шаландатися. Знав, що жінки зараз нема вдома, тож сміливо зайшов у двір - відразу ж напоровся на матір.

- Що це ти вичворяєш? - спитала мати.

Мовчав, тільки дивився поверх материної голови.

- Мало тобі жінки, що ти на цих хвойд спокусився?

- Ат! - махнув він рукою. - Нічо ти не знаєш!

- А шо я маю знать? - аж закипіла мати. - Дивися, вона тебе вижене, я тебе годувати не буду. І батько тобі ні копійки не дасть.

- Знаю, - сказав Смерд-молодший і підсьорбнув носом, ніби збирався заплакати, як колись у дитинстві.

- І в кого такий ти непутящий вдався? - сказала мати, а він побачив, що за спиною в неї цвіте, аж палає в сутіні бузок. І той бузок запаморочливо пах, і раптом бризкнули з глибини їхнього двору солов’їні трелі, й щось дихнуло з глибини мороку, аж задихнувся, бо раптово пожалів і жінку свою, й себе, і їхнього хлопця, і матір, яка придивлялася до нього, ніби була короткозора, і тих марух, що знову пили в бур’янах, і тих п’яниць, у яких немає місця під сонцем, і всіх людей, бо всі приречені - як би не жили і що б не робили. Бо над ними усіма пролітала, як відьма, невидима смерть, бо вона облягала землю, дерева й людей, бо вливалася в людину разом із повітрям та водою - хтось нерозважний випустив її, і годі вже зловити. Пішов повз матір, ніби то й не жива істота була, зайшов у сінці, зроблені його руками і вразився, які вони нечупарні й тісні і як пахне там чимось несвіжим і важким. «Це я так пахну!» - самовідречено подумав він і переступив порога. На нього від столу, від розкладених книжок дивилися вивідчі синові очі, й він не сів, а звалився на стільця, який аж захитався під ним, був-бо розклеєний.

- Мати де? - спитав хрипко.

- Хіба не знаєш? - різко відповів Сашко.

- Да, конєшно, - почухав неголене підборіддя батько. - Є що похавать?

- Не знаю, що це таке, - визивно сказав хлопець.

- Пожрать є шо? - вже сердито спитав Смерд-молодший.

- Не знаю, - мовив Сашко і знову схилився до книжок. Смерд вийшов у коридорчика, де стояла в них газова плита, що живилася від балонів, і підняв покришку; був там борщ. Налив тарілку й вийшов надвір, щоб не заважати хлопцеві. Але тут його чатувала мати.

- Це вже отямився чи знов підеш волочитися?

- Дай мені спокій, - буркнув він.

- Не будь дурний і перепроси жінку, - мовила мати. - Бо я тебе годувати не буду, ось землю можу поцілувати, що не буду.

- Знаю, - сказав Смерд-молодший і йому вже й борщу перехотілось.

- Ти шо, знов не робиш? - спитала мати.

- Чо’ ж, роблю, - невпевнено сказав він. - Це в мене одгули були.

- Не одгули, а загули, - єхидненько сказала мати. - Совість би мав!

Доїв борщ і подумав; а далі що? Піти в хату, чи в бур’яни, чи взяти вірьовку й повіситись? Але він не зробив ні перше, ні друге, ні третє, а все сидів у той час, як мати говорила й говорила, виказувала й докоряла, повчала і шпетила, і це було ніби далеке постукування поїзда. Він же сидів посеред двору порожній як гарбуз, нічого не бачив і не чув, а тільки похитувався ледь-ледь і відчував, як там, над головою, несуться невидимі хвилі смерті, а в тарілку з борщем опадав цвіт бузку і ще якийсь цвіт, і пелюстки плавали по червоній поверхні; він же дивився на той цвіт, на стіл, почорнілий од негоди, на шмат облупленої стіни і раптом помітив, що мати вже давно пішла, покинувши його, і що це тільки йому вчувалося, ніби вона шпетить і вимовляє, а може, це він сам