Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

і вивільнився з її обіймів, бо ж не розкаже він, що в бур’янах між куп сміття є місце не тільки для старих, а й для молодих, отож і вони зробили там з хлопцями притончик, часом там випивають і ріжуться в карти, і йому, Сашкові, здебільшого на карти щастить, і мають вони там дві марушки, з якими не раз злягалися, навіть робили те по черзі - і це так цікаво, що коли згадує потім, у нього серце колотиться, отож і сьогодні він дочекається, щоб мати пішла на роботу, бо й сьогодні їхні марушки обіцяли прийти, і вони робитимуть те саме; і зовсім од того, що робить, не стає він поганший; зрештою, і батько його не краде й ні на кого не нападає, хіба на роботу не хоче ходити й компанії любить.

- Де ж я буду уроки робить? - спитав невдоволено, коли поїв.

- Я твого стола папці віддала, - винувато сказала мати. - Поки що за цим посидиш, я потім куплю, ну, потерпи трохи, синулю…

- Треба своє місце мати для уроків, - сказав Сашко.

- Матимеш, матимеш, - запобігливо обізвалася. - Це поки що.

Засопів, але нічого не сказав і почав розкладати книжки на великому столі - робив це поважно, неквапно.

- Після школи відпочив би, - сказала мати тим-таки запобігливим тоном.

- Зроблю уроки й погуляю, - сказав Сашко. - Ніколи мені зара відпочивати…

Вийшла з дому заспокоєна й потішена синовою старатливістю, а біля річки у верболозах ридали солов’ї, тонко пахли в обійсті вже майже перецвілі бузки, та й жасмин розквітав, і літо вже йшло на землю, зелене й молоде, літо з квіту. Й було б уже, здається, все добре в неї, коли ж побачила на стежці свекруху, замотану в хустку і в вовняній кацавейці поверх линялого халата, а ще й у капцях на босу ногу, оторочених хутром, як і кацавейка. Свекруха поблискувала ґудзичками-оченятами, що їли Марію й проїдали, а вуста зробилися такі тонкі, що й видно їх не було.

- То це вже ти з чоловіком розділилася? - спитала свекруха.

- Самі знаєте, - відказала невістка.

- А хто його, лобура, годувати буде?

- Мені яке діло? - мовила невістка - Годуйте ви, коли такого виростили.

- Не я виростила, а ти його такого зробила! - закипіла свекруха. - І чого б я його годувала - він уже самостоятельмий, - тоненько додала, і це було лихим знаком, коли так тоненько починала говорити. - Да, і жонатий він!

- Припече, то на роботу піде, - сказала невістка.

- А як не піде?

- То хай здихає з голоду. Або іде красти. З мене досить.

- І це ти, в чужу хату утелющившись, а хазяїна в малу комнату виперши, а собі велику взявши, таке смієш казать? - вже зовсім тонко пропищала свекруха.

- Смію, бо я годувала вашого лобура шістнадцять літ, - все ще спокійно мовила Марія.

- Годувала, а за те мала де жить! - вигукнула стара.

- Е, дайте мені спокій - на роботу мені пора, - невістка спробувала обійти свекруху. Але та стояла на стежці, як стовп, ще й руки розвела, щоб не пропустити невістки.

- Так ти від мене не відкрутишся! - сказала. - Коли така ти цяця і не хочеш з моїм сином жить, коли ти з ним розійшлася, то забирай свої манатки й вимотуйся, бо ти тепера нам ніхто. Я міліцію викличу і тебе випруть з моєї хати в два щота!..

Тоді Марія зціпила зуби, очка в неї стали майже такі, як у свекрухи, та й подобати вона на неї стала, і крізь ті зціплені зуби вона не проказала, а прошипіла:

- Нічого мені не зробиш, стара сучко, бо я з твоїм виплодком не розведена через суд і поки що його законна жінка. І хата не твоя, стара сучко, а твого чоловіка і ти тут така ж приймачка, як і я. І лучче мене не задирай, бо я тобі останнє волосся на голові вискубу. Зійди з дороги!

Тоді Смердиха-старша заломила руки й ударила ними об поли, а з рота в неї почали вириватися зойки, чи лемент, чи лайка, чи все разом, і побігла вона, як качка з перебитим крилом, до Смерда, котрий плів сіточку й дивився на затуманене сьогодні плесо річки, на якому позастигали сині й чорні човни і ніби в смолі варилися разом із сіро-шоколадними рибалками.

- Нє, ти послухай, послухай, що мені та лярва сказала! - заверещала Смердиха-старша в той час, коли молодша притьма тікала із власного двору. - Нє, ще такого не було, ой господоньки!

- Згинь, сатано! - погрозливо сказав Смерд-старший, бо не до баби йому було й не до баб’ячих сварок. - Я вже сказав тобі раз і навсіда; немає в мене сили на вашу колотнечу.

Тоді Смердиха-старша завила як вовчиця й побігла, ніби качка з перебитим крилом, на вулицю, де вже постійно перебувала чесна компанія вуличних пащекух, адже не щодня на околиці відбуваються такі цікаві події; отож, аж тремтячи з цікавості, вони начікували оту качку з перебитим крилом, а та качка дорогою ячала й каркала, бо вже ніяк не могла себе стримати, а Смердиха-молодша в кінці вулиці була десь така, як метелик, а може, й менша. Вона промчала повз гурт пащекух, не привітавшись навіть до куцої Наталки, ані не кивнула, а була вона Наталці начебто й приятелька, з чого чесна компанія пащекух