Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- А він до тебе лип? - в’яло спитав Смерд-молодший.

- Вчора, як з роботи верталась.

Пішла з відрами далі, а він побіг витягати з вікна столика і шафку. Те, що так легко загнав жінці речі, його мало б радувати, хоч після цього в нього вже нічого не лишалося на продаж, але те, що почув про Партизана, вбило йому всю радість. Був Смерд-молодший теля шматяне, але мозолі, на які не можна було йому наступати, таки мав. Тут він був схожий на Васю Равлика. Ні, нічого не змінилося в ньому зовні: та ж вайлувата постать, ті ж добрі сині очі, та ж ніякова півусмішечка на обличчі, але біля серця висів камінь. Миттю згадав учорашнє Партизанове патякання, отже, брехав, що Марія згодилася, отже, вона не тільки не згодилась, а й по-своєму попросила в нього захисту. Поставив столика перед дверима до сінець і пішов по шафку. Так само поставив шафку й чекав, поки вона вийде. Ну от, рипнули двері, Марія з’явилась у прочілі, і в ньому щось тихенько застогнало: так повабило до неї, що впав би зараз у ноги й просив би вибачення. Але він того не зробив. Байдуже взяв червінця й сунув до кишені. Курив, і дим вився в нього біля очей. Дивився крізь той дим не на неї, а на доцвітаючий бузок.

- Слиш, - сказав. - Я з тим Партизаном поговорю.

- Поговори! - мовила жінка. - Бо коли в’язнутиме, я на вашу брашку в міліцію заявлю.

- Ну, того вже не тра, - сказав. - То вже занадто. Він тебе не обідив?

- Обідив, - сказала гостро жінка.

- Це я для того, щоб знать, - мовив тихо, повернувся й пішов, навіть вікна свого біля драбинки не прихилив.

Марія постояла у дворі: йшов до бур’янів. Трохи була схвильована, через те не взялася втягувати столика до хати, а підійшла до хвіртки. Смерд-молодший ішов розслабленою ходою безвольного чоловіка, спокійно курив, і його сині очі дивилися туди, де ридали у верболозах солов’ї.

Компашка сиділа колом і різалась у карти, марух не було. Партизан з осторогою зирнув на Смерда-молодшого, але той був добродушний.

- Є навар, - сказав він. - На літру самограю. Хто піде?

- Давай я, - сказав Партизан.

- Не, лучче Єва. Єву Іваниха лучче любить.

- Можна, - сказав Єва встаючи. - Давай червонця.

Смерд віддав, і Єва, як ведмідь, почалапав через бур’яни.

- Чо’ стоїш? - спитав Партизан. - Сідай замість Єви.

- Он же дєньгі на випивон оддал, - захихикав Харя. - Ілі у тібя що єсть?

- Коли он вгощає, - сказав Торя, - ми йому подкинуть можем.

- Нє, я тут до Партизана дєло маю, - мовив Смерд. - Поки Єва прийде, пішли, Партизане, погуляєм.

- А може, я не хочу з тобою гулять? - показав зуби Партизан.

- Коли так, то й так, - сказав Смерд і раптом урізав Партизана носком черевика. Той з криком повалився, хотів зірватися на ноги, але на ньому вже сидів несамовитий Смерд і гамселив, по чому бачив.

- Та ти шо, Смерд, очумєл? - крикнув Харя. - Сказився?

Торя навпаки спокійно вклав цигарку до рота й пихнув димом.

- Пусть б’ються, - сказав спокійно. - У них там свої щоти. По бабах!

Партизан рвонувся з-під Смерда, перекинув його і вдарив між бур’яни, ревучи, як бугай.

- Шо ви не поделілі? - спитав Харя, закурюючи й собі.

- Знає киця, чиє сало з’їла, - сказав Смерд.

- Конєшно, - мовив Торя, випускаючи дим - Кода б он до моєї баби ліз, я йому б тоже харю розтовк, ги-ги!

- Да, - сказав Харя, - баби - причіна человєческіх нещасть.

- Усьо чотко! - сказав Смерд, сідаючи на притоптаний бур’ян. - Де це той Єва, бо в мене вже кишки болять.

- Ну, скоро полєчіш, - сказав Харя. - І ми коло тібя, ги-ги!

- Ги-ги! - показав гнилі зуби Торя.

Марія Смердиха-молодша, в дівоцтві Демиденко, стояла біля хвіртки, хоч її чоловік уже давно зник у бур’янах, - чогось їй на мить смутно стало. В цей час повз неї ніби ненавмисно протягла пса куца Наталка; пес, побачивши Марію, до якої мав свої особливі собачі симпатії, ніби ненавмисне звернув до Смердишиного двору, потягши, звісна річ, за собою й куцу Наталку, бо та була мала, а пес великий, отож часто випадало, що не вона його вела, а він її, і ніколи з того вона не жалкувала, бо проголосила якось біля каменя: «Ніззя нікада опираться: шо має статься, станеться, а шо не має, то не станеться. Ото веде тебе, йди і ніззя тіки робить чорті-шо!» Отож куца Наталка звернула до двору Смердів, що миттю відзначила підзорна труба рябої Надьки, а за мить та вже стриміла біля каменя, ніби хотіла підслухати їхню балачку: її недоброзичливці казали, що та відьма чує за кілометр. Куца ж Наталка перебувала у тривалій сварці з рябою Надькою, через це особисто не була присутня при розмовах, які вела там роздразнена Смердиха-старша, що не завадило їй, певна річ, все, що