Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- У мене? - зчудувалася Смердиха-старша й засміялася, поводячи замотаною в хустку головою. - В мене не вкраде, бо в мене тих грошей нема. Де в бідного гроші? А може, він у тебе потяг?

- Ми з ним розділені, - сказала Марія.

- Ну, мені до твоїх грошей діла нема, - пропищала Смердиха. - Я тебе хотіла придупридить.

- Спасибочки, - мовила Марія. - Якось розберемося.

Смердиха-старша пішла до себе невдоволена. Одне те, що загадка залишалася загадкою, а друге: довелося йти на дочасне примирення з невісткою і все заради скіпки солі. По-третє, вона не мала з чим новеньким вийти до пащекух біля каменя - це найбільше її огірчувало. Зирнула на Смерда-старшого, той сидів на стільці і плів сіточку, водночас тужно позираючи на річкове плесо, - їй страх як захотілося зруйнувати спокій старого, а як це зробити, чудово знала: треба з ним заговорити про гроші. Через це вона крадьки підступила до старого й мовчки стала, тримаючи водночас на обличчі такий загадковий, тривожний і водночас таємничий, ще й урочистий вигляд, що він раз і другий кинув на неї роздратованим поглядом.

- Чого це стала тут, як стовп? - не витримав нарешті.

- Є чого, - багатозначно сказала Смердиха-старша. - Тіки тобі неінтересно, шо в нас у домі робиться.

- Нехай він завалиться твій дім.

- Твій, а не мій, - покірливо озвалася стара.

- Я вже тобі казав: немає в мене сили на вашу колотнечу.

- Ну да, - тоненько сказала Смердиха-старша. - А я нічо тобі й не кажу. Бо шо тобі до нашого дому, сімні і грошей наших, ну да!

- Яких грошей? - спохмурнів старий.

- А Юрка за шо п’є з тими гицелями в бур’янах? - кинула вона сухеньким перстом - Чи мо’, заробив?

- То, може, та кляча йому дала?

«Клячею» вони називали в своїх розмовах невістку.

- А ти й не знаєш, що вони не разом живуть? А ти й не знаєш, що вони забили двері, і Юрка лазить теперички у вікно? А ти не знаєш, що вони вже й вєщи розділили? Нічо ти цього не знаїш?

Смерд сидів, витріщивши очі: і справді нічого цього не знав. Серце в нього почало шалено гупати в грудях, а кров припливла до обличчя. Смердиха тимчасом цвіла від задоволення, бо й не сподівалася, що так легко зможе зруйнувати спокій старого.

- Що це ти там мелеш? - крикнув строго старий. - Що там брешеш?

- Млин меле, а я людина, - гордо сказала Смердиха - А бреше собака…

Старий спустив на коліна недов’язану сіточку.

- Що там таке? І не тягни!

- А я й не тягну, - спокійно сказала Смердиха. - Тіки-но і клячею балакала. Кажу: чи не поцупив у тебе грошенят? Нє, каже, все моє на місці. Тоді де взяв? У мене тоже не брав, бо в мене нема чого брать. То, може, в батечка поцупив?

- Немає і в мене чого брать! - ще більше налився кров’ю старий.

- Ну, тоді не інакше, як заробив, - єхидно мовила стара. - Отак, не ходячи на роботу.

Знала, що буде далі. Старий не витримає й подибцяє в комірчину, яку замикає на здоровенного замка, ще й із секретом, а ключа ховає на шиї. Ні, він спершу лапне себе за шию: ми є ключ? Старий і справді те зробив - ключ був. Зараз він жбурне сіточку на землю. Р-раз! Жбурнув. Зараз він підійметься й подибцяє в хату. Ну да, зірвався як ошпарений і подибцяв. (А вона все чудово знала про цього старого: знала, де він ховає свого капшука і що по кілька разів на день зачиняється в комірчині й перераховує гроші; знала, скільки тих грошей, бо старий дурний і свого ключа кілька разів губив; знала, що не у старого дістав гроші їхній непутящий синок, але перевірити зайвий раз не завадить, бо гроші, хоч і не її, але її - старий довго не потягне при своїх болячках, отож треба і їй ті гроші берегти. Смердиха навіть не побігла вслід за ним, щоб підглянути, - не потрібно це було, а сіла тут-таки, на чоловікового стільця і все у ній заспівало й заторжествувало, адже зруйнувала спокій старого, зруйнувала! Хай і він трошки попереживає, бо не тільки їй одній хвилюватися й мучитись. Коли вже колотитися, то всім, і хай це буде маленькою помстою за його бездушність.

Смерд-молодший покинув бур’яни тоді, коли перша темрява впала на землю; він ніби вигулькнув із ями, обдивився своїх компаньйонів, які щось варнякали один із одним, і здивувався, що між них спокійнісінько сидів Партизан і так само мерзько варнякав. Хотів обуритись і встати, або ж висварити Партизана, але язик його приклеївся до піднебіння. Йому здалося, що він, зрештою, й не людина, як не людьми були компаньйони: Партизан мав дві лисячі морди, Торя одну - котячу, Харя - свинячу з одним оком серед черепа, а Єва - кінську. «Оце то так! - подумав Юрко Смерд. - Шо це воно здєлалось?» Але він не мав сили розбиратися, що це з ними усіма «здєлалося», бо що він знав про секрети вибухлого атому і про те, як діє той на живий світ, тож став на всі чотири й пішов, власне, похилитався з