Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

а випускав і ротом, і носом, і дим той (здавалося, що він більше його видихав, як вдихав) обволікав Шурчине обличчя габою, щіпав очі, тож очі натурально воложились. І ось він, бідаха, крізь дим, сльози, габу любасного туману, який його оповивав, крізь любасний одур, який і витворював отакі з ним фінти, побачив мимолітне видіння, маленьке чудо у вікні: блідого, сірого, заснулого місяця і розвалені біля того місяця сніжні кучугури (сьогодні Юлька була в білій блузці). Од того видіння Шурчине серце в порожніх грудях скакнуло під горло, кумельгнулося кілька разів, а тоді сціпилося, стислося в маленьку грудку й зупинилося, відповідно, зупинився й сам Шурка Кукса та й умер, розтуливши рота, з якого безвольно випала цигарка і лягла на висохлого куща трави біля його правого черевика, котрий, здається, ніколи не знав вакси. Із того куща почав витися тонкий синій димочок. І той почав окручувати Шурку, ніби сповиваючи його в кокона, бо на те він і вмер перед мимолітним видінням, чудом у вікні, щоб, фігурально кажучи, «ококонитись», а в наступні хвилини, може, перетворитись і в метелика Павине Око; відтак ударити крильми й полетіти на той білий вогонь, що роївся на підвіконні під сірим отим, заснулим місяцем.

- Драстє! - сказав Шурка Кукса, бо вже вийшов чи вилетів із кокона і мружив ліве своє павине око. - Це ви купили в тої Гідри хату?

Заснулий місяць розкрив круглі, здивовані оченята і облив Шурку Куксу сірим перламутром погляду, губи при цьому в місяця ледь-ледь скривились.

- Дивіться-оно, у вас-оно під ногами-оно земля-оно горить!

- Оно! - сказав Шурка Кукса й подивився собі під ноги. Висохлий кущ трави вже не тільки димився, а з нього й справді вибивалися маленькі язички полум’я.

- Це я од вас його запалив, - сказав Шурка Кукса. - Очарувався. Я такий, що можу хату запалить, када нада і када мені хто не то. Отак гляну й запалю.

- Да! - сказала незрушно Юлька. - Розкажеш своїй бабушці.

- Нє, правда! - мовив Шурка Кукса, підступаючи гоголем до паркана: гоголем - це значить бічком, а бічком тому, бо під парканом ріс буйний кущ кропиви. - Я такий, шо всьо можу.

- Може, й можеш, - сказала Юлька і знову завмерла.

Шурка ж Кукса пас очима її перса. Так пас, що йому в голові білі з чорним пасмуги заходили, і він, здається, й зовсім утратив тямку, а його любасна хвороба палахкотіла в ньому куди дужче, ніж той мізерний кущ під ногами.

- Слиш, як тебе звать? - спитав він, безсилий відклеїти погляда од тих розлитих на підвіконні принад.

- Мене звать Розірвать, фамілія Лопнуть, - сказала Юлькп і по-простецькому розреготалася. Шурці ж од того сміху стало млосно, бо він уже був, як та риба на гачку - гарячий, видно, характер мав. А може, й не так: річ у тому, що той сміх сколихнув білий розлив грудей, і вони, перса оті, затрусилися й затанцювали на підвіконні.

- Слиш, - сказав Шурка Кукса й роззирнувся, чи ніхто не бачить, - може, ти мене в гості присогласиш?

- Багато ти хочеш, - сказала незворушно Юлька й завмерла.

- Нє, я серйозно, - сказав Шурка.

Тоді відчув, що круглі здивовані очка знову полили на нього сірий перламутр, ніби холодну сіру воду, а може, висунули якісь невидні мацаки й обмацали його крижаними пальцями.

- Може, й приглашу, - сказала спокійно й розважно Юлька. - Коли ти мені замість цього вікна, - вона махнула рукою, - двері вставиш.

- Двері? - зчудувався Шурка Кукса, його цей Юльчин практичний інтерес шокував.

- А ти хочеш, шоб я тебе приглашала за красіві глаза? - спитала Юлька. - Вони в тебе й не красіві. Зроби мені з вікна двері, тоді й буде в нас разговор.

Він стояв, кажучи фігурально, ніби мішком прибитий: ще з жодною з жінок чи дівчат такої розмови не вів. Щоб отак зразу, отак прямо… хм..

- Я не мастєр уставляти двері, - сказав трохи ображено.

- То йди своєю дорогою, - незворушно сказала Юлька і знову непорушно завмерла.

Шурка почухмарив потилицю, озирнувся на куща трави, але той уже й не горів, той уже навіть не димів, трохи обвуглився та й усе.

- А двері в тебе є? - спитав він, трохи й вагаючись.

- Принесеш, - категорично сказала Юлька й облила його холодним перламутром.

Шурка знову зирнув на ті груди, якось вони вже й не так його хвилювали, на те кругле обличчя, сіре й ніби неживе, - сиділа собі й зирила на річкового краєвида, ніби й не було його тут, або він був щось не більше як кущ трави.

- Шутніха ти, - сказав він. - Придумала… Давай лучче просто, по-хорошому…

- За дурничку шукай дурних, - категорично сказала Юлька. - І не мішай мені оддихать.

Знову почухав потилицю, - ні, треба звідсіля забиратися! Малахольна вона, чи що? Це ж придумати тра - двері!

Хихикнув і порвався йти, але потрапив у кущ кропиви й попік руку. Юлька знову по-простацькому розреготалась, і від того вдруге сколихнувся отой принадний білий розлив - перса затрусилися й затанцювали підвіконням. Тоді Шурка Кукса відчув себе до решти задурманеним, тож поволікся завулочком геть; в нього, бідахи, перед очима мигало, бо чи ж міг забути отой принадний білий розлив? Ще подумав: а мо’, повернутися до своєї останньої любаски? Але любаска недвозначно