Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

— Ви не граєте?

Якийсь час він мовчить.

— Вже давно не грав, — звучить відповідь. — Тут лише ви та ваш орендар?

— Ні, я… так. Я живу окремо від чоловіка. Наша донька з ним.

— Що ж. — Він кидає останній погляд на шахову дошку, телевізор; потім рухається до дверей. — Дякую за ваш час. Вибачте, що потурбував.

— Нічого, — кажу я, поки він виходить до передпокою. — І подякуйте від мене вашій дружині за свічку.

Він обертається, кидаючи на мене погляд.

— Ітан приніс.

— Коли це було? — питає він.

— Кілька днів тому. В неділю. — Стоп, який сьогодні день? — Чи в суботу. — Я починаю дратуватись; чому його хвилює, коли це було? — Це так важливо?

Він вже був розкрив рота, але так і не відповів. Блимнувши востаннє порожньою посмішкою, він зникає, більше не сказавши ані слова.

Перед тим, як завалитися до ліжка, я вглядаюся у вікна будинку 207. Он вони, сім’я Расселлів, зібралися у вітальні. Джейн та Ітан на дивані, Алістер навпроти них, у кріслі, щось зосереджено розповідає. Хороший чоловік і хороший батько.

Хтозна, що діється в цій сім’ї? Я усвідомила, що це запитання без відповіді, ще на початку своєї кар’єри. «Ти роками працюєш із пацієнтами, а вони все одно підкидають нові сюрпризи», — сказав Веслі невдовзі після того, як вперше потиснув мені руку своїми жовтими від нікотину пальцями.

— Тобто? — спитала я.

Він всівся за стіл, закинув назад гриву волосся.

— Ти чуєш чужі таємниці, страхи й бажання, але пам’ятай, що вони співіснують із таємницями й страхами інших людей, які живуть разом в одному домі. Чула фразу про те, що усі щасливі сім’ї схожі одна на одну?

— «Війна і мир», — сказала я.

— «Анна Кареніна», та це несуттєво. Справа в тому, що це невірно. Жодна сім’я, щаслива чи нещасна, не схожа на іншу. Толстой тут — цілковите лайно. Запам’ятай це.

Тепер я згадую про це, коли м’яко поправляю кільце фокусу, щоб зробити фото. Сімейний портрет.

Та невдовзі я відставляю фотоапарат.

Середа, 3 листопада

20

Прокидаюся із Веслі в голові.

Із Веслі й важко заробленим похміллям. Я, ніби крізь туманну мряку, прокладаю собі шлях до робочого кабінету, а тоді зриваюся до ванної й блюю. Райське захоплення.

Як я помітила, блюю я дуже старанно. Я б могла стати профі, як каже Ед. Один промив, і непотріб відносить геть; я полощу рот, поплескую себе по щоках, щоб повернути їм хоч якийсь колір, повертаюся до кабінету.

Через сквер, у вікнах Расселлів порожньо, кімнати заповнені темрявою. Я дивлюся на будинок; будинок дивиться на мене. Розумію, що сумую за ними.

Повертаю погляд у бік півдня, де пошарпане таксі волочиться вулицею; за машиною широким кроком йде жінка з кавою в руці. Дивлюсь на годинник на телефоні: 10:28. Як же це я прокинулася так незвично рано?

Точно: я забула про темазепам. Що ж, я вирубилася швидше, ніж змогла про нього згадати. Він відключає свідомість, тягне мене донизу, наче каменюка.

І тепер минула ніч вирує у мене в голові, ніби сліпуче світло стробоскопа, ніби карусель із «Незнайомців у потягу»[144]. Те все дійсно відбулося? Так: ми відкоркували вино, яке принесла Джейн; розмовляли про човни; я зробила одне фото; ми обговорювали наші сім’ї; я розклала пігулки по столу; ми випили ще. Не в такій послідовності.

Три пляшки вина… чи чотири? Все одно, я можу випити й більше, випивала й більше. Пігулки, — кажу сама до себе, ніби детектив, що скрикує «Еврика!», — моє дозування. Вчора я його перевищила удвічі, згадую я. Мабуть, то все через пігулки. «Б’юсь об заклад, воно тебе так гепне, що ти й присісти не встигнеш», — захихотіла Джейн, коли я перехилила порцію пігулок та залила в себе вина їм навздогін.

Голова двигтить; руки трусяться. Я знаходжу дорожній флакон адвілу[145] в шухляді стола, ковтаю три пігулки. Термін придатності минув дев’ять місяців тому. За такий час зачинають і народжують дітей, думаю я. Зароджується ціле життя.

Ковтаю й четверту, про всяк випадок.

А потім… Що потім? Так: прийшов Алістер, розпитував про свою дружину.

Рух за вікном. Я визираю. Це доктор Міллер виходить з дому на роботу.

— Побачимося о третій п’ятнадцять, — кажу йому вслід. — Не запізнюйся.

Не запізнюйся — то було золоте правило Веслі. «Для деяких людей це — найважливіші п’ятдесят хвилин їхнього тижня, — нагадував він мені. — Тому, заради Господа, можеш робити чи не робити усе, що завгодно, головне — не запізнюйся».

Веслі Розумник. Я вже три місяці не перевіряла, як він там. Беруся за мишку та заходжу в Ґуґл. Курсор миготить у полі пошуку, наче пульс.

Він досі займає іменну посаду голови комітету заслужених професорів, як я бачу; досі публікує статті у «Таймз» та різноманітних тематичних журналах. І, звісно, він досі практикує, хоча я пригадую, що його офіс цього літа переїхав на нове місце в Йорквілі[146]. Я кажу «офіс», хоча насправді там лише Веслі, його секретарка Фібі та її сканер кредитних карток від «Сквеа»[147]. І те крісло від Імзів. Він обожнює те крісло.

Тільки його, й більш нічого. Веслі ніколи не був одружений; він кохався у своєму лекторстві, а його пацієнти — діти. «І не смій шкодувати бідного доктора Бріла, Фокс», — попереджав він мене. Чудово це пам’ятаю: Центральний парк[148], лебеді із шиями, ніби знаками питання, сонце в зеніті за мереживом в’язових крон. Тоді він щойно запросив мене приєднатися в ролі молодшого партнера. «Моє життя надто повне», — сказав він. — «Саме тому мені потрібна ти чи хтось, схожий на тебе. Разом ми зможемо допомогти більшій кількості дітей».

Він, як завжди, мав рацію.

Я клацаю на «Ґуґл Зображення». Пошук показує мені галерею фотографій, нічого особливо нового, нічого особливо привабливого. «Я нефотогенічний», — покірно відзначив він якось, обвитий каламутним німбом диму сигарети, затиснутої між брудними й поламаними нігтями.

— Справді, — погодилась я тоді.

Одна його кущиста брова стрибнула вгору.

— Правда чи брехня, що зі своїм чоловіком ти така ж різка?

— Не зовсім правда.

Веслі реготнув.

— Щось не може бути «не зовсім правдою», — сказав він. — Або правда, або ні. Або так дійсно є, або ні.

— Майже правда, — тоді відповіла я.

21

— Вгадай, хто, — каже