Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Я спочатку киваю головою, потім хитаю.

— Ні. Я… тобто так, але останнім часом у мене купа всього в голові. І для мене це трохи важко, знаєш. Усе… це. — Рукою я змахую в бік кімнати.

— Я розумію, як це. Розумію, що це.

— І ще мені важко із вправами.

— У тебе все чудово виходить. Правду кажу.

— І ще мені важко з терапією. Важко стояти по інший бік.

— Я собі уявляю.

Я вдихаю. Не хочу втратити контроль.

І останнє:

— І ще я сумую за Лівві та Едом.

Біна відкладає виделку.

— Звісно, сумуєш, — каже вона й дарує таку теплу усмішку, що мені хочеться плакати.

24

БабуняЛіззі: Вітаю, докторко Анно!

Це повідомлення з’являється із цвірінькаючим звуком на моєму дисплеї. Я відставляю келих, призупиняю партію в шахи. Виграю 3:0, відколи Біна пішла. Червоний день календаря.

доктор_тут: Привіт, Ліззі! Як почуваєтесь?

БабуняЛіззі: Дуже дякую, вже краще.

доктор_тут: Приємно чути.

БабуняЛіззі: Я передала одяг Річарда церкві.

доктор_тут: Впевнена, вони вам вдячні.

БабуняЛіззі: Так, і цього хотів би й сам Річард.

БабуняЛіззі: І ще мої третьокласники приготували для мене велику листівку «Видужуйте». Вона просто гігантська. Вкрита блискітками й ватними кульками.

доктор_тут: Це дуже мило.

БабуняЛіззі: Якщо чесно, я б поставила за це трійку з плюсом, але цінується сама ідея, а не реалізація.

Я сміюся. Набираю ЛОЛ[156], але потім стираю.

доктор_тут: Я також працювала з дітьми.

БабуняЛіззі: Справді?

доктор_тут: Дитяча психологія.

БабуняЛіззі: Інколи мені здається, що то була моя робота…

Я знову сміюся.

БабуняЛіззі: Воу-воу-воу! Ледве не забула!

БабуняЛіззі: Я змогла трохи прогулятися сьогодні зранку! Один з моїх колишніх учнів заскочив та вивів мене з дому.

БабуняЛіззі: Усього на хвильку, але воно було того варте.

доктор_тут: Дуже важливий крок. Із часом ставатиме все легше.

Це, можливо, і неправда, але заради Ліззі я сподіваюся на краще.

доктор_тут: І це так чудово, що ваші учні від вас у захваті.

БабуняЛіззі: То Сем. Ніякого художнього таланту, та він був дуже гарною дитиною, а зараз став дуже приємним чоловіком.

БабуняЛіззі: А ще я загубила ключ від дому.

доктор_тут: Отакої!

БабуняЛіззі: І якийсь час не могла зайти всередину.

доктор_тут: Сподіваюся, вам було не дуже страшно.

БабуняЛіззі: Трішки психанула, але в мене є запасний ключ у горщику з квітами. В мене саме цвітуть прекрасні фіалки.

доктор_тут: У нас у Нью-Йорку такої краси немає!

БабуняЛіззі: Сміюся, аж ЛОЛ!

Я усміхаюсь. Вона ще вчиться.

БабуняЛіззі: Мушу йти готувати обід. До мене має прийти друг.

доктор_тут: Ідіть-ідіть. Рада, що маєте компанію.

БабуняЛіззі: Дякую вам!

БабуняЛіззі::)

Вона виходить із сайту, я відчуваю, як усередині розливається тепло. «Я ще можу принести якесь добро, перш ніж помру», — «Джуд»[157], частина шоста, розділ перший.

П’ята дня, все добре. Я завершую партію (4:0!), допиваю вино, спускаюся сходами до телевізора. Подвійна порція Гічкока на сьогодні, думаю я собі, відчиняючи шафку з ДВД-дисками; можливо, «Мотузка»[158] (недооцінена) та «Незнайомці в потягу» (обміняємось!). В обох знімалися актори-гомосексуалісти — цікаво, це тому я їх поєднала? Я продовжую бавитися в аналітика. «Обміняємось», — кажу сама до себе. Останнім часом я часто розмовляю сама із собою. Залишимо це для доктора Філдінґа.

Або, може, «На північ через північний захід»[159].

Або «Леді зник…»[160].

Аж раптом крик, різкий та охоплений жахом, ніби видертий із горла.

Я кидаюся до кухонних вікон.

У кімнаті тихо. Серце бухкає у грудях.

Звідки це?

За вікном медове проміння вечірнього сонця, вітер кружляє між деревами. То на вулиці чи…

А тоді знову, виринаючи з глибин, розриваючи повітря, такий же крик, нестерпний та нестямний. Долинає з будинку 207. Вікна вітальні розкриті навстіж, фіранки невтомно шелестять на вітерці. «Тепло сьогодні, — казала Біна. — Краще б відчинила вікно».

Я витріщаюся на будинок, погляд стрибає між кухнею та вітальнею, відхиляється на кімнату Ітана, знову на кухню.

Він напав на неї? «Дуже любить контролювати».

У мене немає їхнього номера. Я дістаю з кишені айфон, він падає на підлогу. — «Фак», — і я набираю довідкову службу.

— Яка адреса? — сухе запитання. Я відповідаю; за мить автоматизований голос декламує десять цифр, потім пропонує повторити їх іспанською. Я кладу слухавку, вистукую одержаний номер на телефоні.

Гудок муркоче мені у вухо.

Ще один.

Третій.

Чорт…

— Алло?

Ітан. Невпевнено, тихо. Я оглядаю бік будинку, та його там не бачу.

— Це Анна. З-за скверу.

Шморгає носом.

— Привіт.

— Що там відбувається? Я чула якийсь крик.

— Ой. Ні-ні. — Він кашляє. — Усе нормально.

— Я чула, як хтось кричав. То була твоя мама?

— Усе нормально, — повторює він. Він просто погарячкував.

— Вам потрібна допомога?

Пауза.

— Ні.

Два короткі гудки стукають мене по вуху. Він повісив слухавку.

Будинок беземоційно дивиться на мене.

Девід… Сьогодні там Девід. Чи він вже повернувся? Я вистукую в двері до підвалу, кличу його. На мить мене охоплює страх, що двері мені відчинить незнайомка, сонно пояснить, що Девід має скоро повернутися, і, якщо ваша ласка, чи не могли б ви дати мені поспати, дуже дякую.

Нічого.

Він це чув? Він це бачив? Я телефоную йому.

Чотири гудки, довгі та неквапні, а потім стандартне записане привітання: «На жаль, абонент, якому ви намагаєтеся зателефонувати… — жіночий голос, завжди жіночий. Мабуть, наш голос більш примирливий.

Я скасовую дзвінок. Погладжую телефон, наче чарівну лампу, з якої зараз же вигулькне джин, готовий показати свою мудрість та виконати мої бажання.

Кричала Джейн. Двічі. Її син сказав, що усе гаразд. Я не можу викликати поліцію; якщо він не зізнався мені, то він точно нічого не скаже людям в уніформі.

Нігті залишають серпики на долонях.

Ні. Треба ще раз спробувати з ним поговорити… Чи краще з нею. Я б’ю по кнопці «Нещодавніх дзвінків» на екрані, натискаю на номер Расселлів. Лише один гудок.

— Так, — відповідає Алістер своїм приємним тенором.

Мені перехоплює подих.

Дивлюсь у вікно: он він, на кухні, з телефоном біля вуха. В іншій руці — молоток. Він мене не бачить.

— Це Анна Фокс, із двісті тринадцятого. Ми познайомилися мину…

— Так, я пам’ятаю. Привіт.

— Привіт, — кажу я й одразу ж шкодую про це. — Я щойно почула крики, тому хотіла перевірити, чи…

Повертаючись до мене спиною, він кладе молоток на кухонну стійку — молоток; то молоток її налякав? — і змикає руки ззаду на потилиці, наче заспокоює себе.

— Вибачте… Що ви почули? — питає він.

Такого я не очікувала.