Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Я перехопила її виделку своєю.

— Ще надивишся на сніг у «Синій річці», — заспокоїла я її. То був наш пункт призначення, гірськолижний курорт у центральному Вермонті, який колись відвідувала подруга Олівії. Однокласниця, не подруга.

Назад до машини, назад на дорогу. Загалом, поїздка була тихою. Ми нічого не говорили Олівії; немає сенсу псувати їй відпочинок, казала я, а Ед кивав. Ми старалися для неї.

Тому в тиші ми минали широкі поля, поглазуровані кригою дрібні річечки й забуті села, занурюючись у кволу хуртовину біля кордону Вермонта. В якийсь момент Олівію потягнуло на «Через поле й через ліс»[172], і я наважилася підтримати пісню, намагаючись, але не будучи у змозі відтворити гармонію.

— Татку, а ти чому не співаєш? — прохально запитала Олівія. Вона завжди так робила: питала, а не наказувала. Досить незвично для дитини. Досить незвично для будь-кого, інколи думаю я.

Ед прокашлявся і теж заспівав.

Тільки після того, як ми доїхали до Зелених гір[173], що випиналися із землі, наче плечі, Ед трохи відтанув. Олівії перехопило подих.

— Я ще ніколи такого не бачила, — видихнула вона, а я подумала, де вона почула ці слова саме в такому порядку.

— Подобаються гори? — спитала я.

— Вони виглядають, наче зім’ята ковдра.

— Дійсно.

— Ніби ліжко велетня.

— Ліжко велетня? — повторив Ед.

— Так… Наче то велетень спить під ковдрою. Тому вона й така горбаста.

— Завтра кататимешся на лижах на одній із тих гір, — пообіцяв Ед, коли машина обігнула крутий поворот. — Ми поїдемо вгору-вгору-вгору на підйомнику, а потім з’їдемо вниз-униз-униз, під самий підніжок гори.

— Вгору-вгору-вгору, — повторила мала. Слова прошелестіли на її губах.

— Саме так.

— І вниз-униз-униз.

— Знову правильно.

— Ота схожа на коня. Он які вушка. — Вона показала на пару шпилястих вершин вдалечині. В Олівії був саме той вік, коли усе їй нагадувало коней.

Ед усміхнувся.

— Якби в тебе був кінь, як би ти його назвала, Лів?

— Ми не купуємо коня, — додала я.

— Я б назвала його Лискою.

— Лиска — це ж лисиця, — сказав Ед. — Лисичка-сестричка.

— Він був би швидким, як лисичка.

Ми поміркували над цим.

— А як би ти назвала коня, мам?

— Ти не хочеш називати мене матусею?

— Ну добре.

— Ну добре?

— Ну добре, матусю.

— Я б назвала коня Так-Так[174]. — Я глянула на Еда. Нічого.

— Чому? — спитала Олівія.

— Це з однієї пісні з телевізора.

— Якої пісні?

— Зі старої програми про коня, який вмів говорити.

— Кінь, який говорить? — Вона зморщила ніс. — Ну й дурниця.

— Погоджуюсь.

— Татусю, а як би ти назвав коня?

Ед глянув у дзеркало заднього виду.

— Мені також подобається Лиска.

— Вау, — видихнула Олівія. Я повернулась.

Біля нас та під нами розкрився простір, широке провалля, вирва в землі внизу, здоровенна чаша порожнечі; на її дні виднілися очеретяні вершини ялинок, обвішані клаптиками туману, ніби притягнутого з неба. Ми опинилися так близько до краю дороги, що на мить здалося, ніби машина летить. Ми могли заглянути в колодязь світу.

— Наскільки воно глибоке? — спитала вона.

— Дуже глибоке, — відповіла я, перевівши погляд на Еда. — Ми можемо трішки притримати хід?

— Притримати хід?

— Знизити швидкість тобто. Просто… їхати повільніше.

Він злегка сповільнився.

— Можна ще повільніше?

— Та усе нормально, — відповів Ед.

— Так страшно, — обірвано-стиснуто протягнула Олівія, доки її долоні повільно підносилися до очей, після чого Ед ще трохи підняв ногу над педаллю газу.

— Не дивися вниз, Гарбузику, — сказала я, повернувшись до неї. — Дивися на матусю.

Вона так і зробила, звівши на мене свої широченні оченята. Я взяла її за руку, обхопила пальчики.

— Усе добре, — сказала я їй. — Просто дивися на матусю.

Ми домовилися про поселення неподалік «Двох сосен», за півгодини їзди від самого курорту: «Найкращий історичний готель-трактир центрального Вермонту», — хвалився на своєму сайті заклад «Фішер Армз», чепурний котедж із розквітлими вогнищами в камінах та прикрашеними снігом шибками.

Ми припаркувалися у невеличкому дворику. Бурульки, наче ікла, звисали над входом. Усередині — сільський декор Нової Англії: круто скошена стеля, старовинно-вишукані меблі, язики полум’я витанцьовують в одному з тих фотогенічних камінів. Портьє, пишна молода блондинка з іменем «Марі» на бейджику, запросила нас розписатися у журналі для гостей і поправила іриси на столі, доки ми цим займалися. Я задумалась, чи звертатиметься вона до нас «нàрід»?

— Що, нàрід, на лижі приїхали?

— Саме так, — сказала я. — На «Синю річку».

— Рада, що ви вчасно приїхали. — Марі осяяла усмішкою Олівію. — Надходить буря.

— Нор-ост?[175] — запитав Ед, який завжди намагався звучати як місцевий.

Вона навела свою променисту посмішку на нього.

— Нор-осте — то радше прибережний шторм, сер.

Він ледь не підскочив.

— Он як.

— То звичайний шторм як шторм. Але цього разу буде ще та шуря-буря. Нарід, не забудьте на ніч позачиняти вікна.

Мені хотілося спитати, чому взагалі хтось би відчиняв вікна за тиждень до Різдва, але Марі вже дала мені ключі й побажала нам, наріду, приємного вечора.

Ми покотили валізи коридором — серед «усіх зручностей» у «Фішер Армз» не знайшлося місця для носильника — та увійшли в наш номер. Картини з фазанами оточили камін; наче тортові коржі, ковдри лежали на краях ліжок.

Олівія одразу ж побігла до туалету, залишивши двері відчиненими; їй було страшно у незнайомих вбиральнях.

— Гарно тут, — пробурмотіла я.

— Лів, — покликав Ед, — як тобі туалет?

— Холодний.

— На якому ліжку ти хочеш спати? — запитав мене Ед. На свята ми з ним завжди спали окремо, адже, коли Олівія неминуче залазила до нас, місця ставало надто мало. Інколи вона по кілька разів за ніч переселялася з Едового ліжка до мого і навпаки; Ед називав її Понґ, за назвою гри на «Атарі»[176], де чотирипіксельний м’ячик стрибав туди-сюди між двома платформами.

— Ти лягай біля вікна. — Я сіла скраєчку іншого ліжка, розстібнула свою валізу. — Краще перевір, чи воно зачинене.

Ед гепнув свою валізу на матрац. Мовчки ми почали розпаковуватись. За вікном хиталися завіси зі снігу, сіро-білі в сутінках.

Через деякий час він засукав один рукав та почухав передпліччя.

— Знаєш… — почав Ед. Я повернулася до нього.

З туалету долинув звук зливу, до кімнати заскочила Олівія, перестрибуючи з однієї ноги на іншу.

— Коли ми підемо кататися?

Вечеря складалася з приготованих ще вдома сандвічів із арахісовим маслом і джемом, хоча я спакувала і пляшку совіньйон-блан[177] поміж светрами. Тепер температура стала кімнатною, а Ед любив, щоб його біле вино було «справді сухим