Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Я стою посеред чвертьакрового скверу, озброєна лише нейлоном і бавовною, на півдорозі до будинку, де зарізали жінку.

Починаю чути загрозливе шумовиння ночі. Воно огортає мої легені, облизує мої губи.

Я зможу, думаю я, але коліна підкошуються під вагою тіла. Ну ж бо: вгору-вгору-вгору. Один, два, три, чотири.

Я сунуся уперед — дрібний крок, але хоч якийсь. Дивлюся собі на ноги, з-під капців вибивається зелена трава. Я сприятиму зціленню та добробуту.

Тепер ніч впилася своїми кігтями у моє серце. Вона стискає його. Я зірвусь. Я зараз зірвусь.

І ставитиму чужі інтереси понад своїми.

Джейн, я йду. Я тягну іншу ногу вперед, але тіло вже опускається, тоне. Один, два, три, чотири.

Здалеку стогнуть сирени, наче плакальниці на поминках. Криваво-червоне світло заливає купол парасолі. Не встигнувши спинити себе, я повертаюся до шуму.

Вітер завиває. Я сліпну від світла фар.

Один. Два. Три…

П’ятниця, 5 листопада

35

— Думаю, нам варто було замкнути кімнату, — промимрив Ед після того, як вона вибігла у коридор.

Я повернулася до нього.

— А чого ти очікував?

— Я не…

— А ти як думав, що станеться? Хіба я не про те говорила?

Не очікуючи відповіді, я виходжу з кімнати. Едові кроки м’яко слідують за мною килимом.

У вестибюлі за стійкою з’явилася Марі.

— Нарід, у вас усе в порядку? — спохмурнівши, спитала вона.

— Ні, — відповіла я одночасно з Едовим «добре».

Олівія знайшлася у кріслі біля вогнища, сльози вмивали її обличчя, лискуче від жару з каміна. Ми з Едом підповзли до неї з обох боків. Полум’я обдало жаром мені спину.

— Лівві, — почав Ед.

— Ні, — відповіла вона, похитуючи туди-сюди головою.

Він спробував ще раз, ніжніше.

— Лівві.

— Та пішли ви, — верескнула вона.

Ми відсахнулись: я ледь не впала на решітку каміна. Марі повернулася за стійку й робила усе можливе, щоб ігнорувати цей нарід.

— Де ти таке почула? — спитала я.

— Анно, — сказав Ед.

— Не від мене ж.

— Суть не в тому.

Він мав рацію.

— Гарбузику, — сказала я та спробувала погладити її волосся; Олівія знову захитала головою та заховала обличчя у подушці. — Гарбузику.

Ед узяв її за руку. Вона вирвалась.

Він безпорадно глянув на мене.

У тебе в кабінеті плаче дитина. Твої дії? Перший курс педіатричної психіатрії, перше заняття, перші десять хвилин. Відповідь: ти даєш їй виплакатись. Звісно, ти слухаєш, намагаєшся зрозуміти, намагаєшся розрадити, говориш, щоб вона глибоко дихала, — але даєш повністю виплакатись.

— Глибоко вдихни, Гарбузику, — прошепотіла я, гладячи її по голівці.

Вона почала захлинатися, відкашлюватись.

Спливла якась хвилина. У приміщенні похолоднішало; за моєю спиною тремтіли язики вогню. А тоді вона почала говорити щось у подушку.

— Що? — запитав Ед.

Піднявши обличчя із вимазаними щічками, Олівія звернулася до вікна.

— Я хочу додому.

Я дивилася на її обличчя, трепет її губ, потік із носа; а тоді глянула на Еда, зморшки на його лобі, порожнечу очей.

Це я з нами таке зробила?

За вікном сніг. Я дивилася, як він падає, бачила у склі силуети нас трьох: мого чоловіка, доньки та мого, що разом зіщулилися біля вогню.

Коротка тиша.

Я підвелася, підійшла до стійки. Марі підняла голову й вичавила із себе якусь подобу напруженої посмішки. Я усміхнулася у відповідь.

— Та буря, — почала я.

— Так, мем.

— Вона… дуже близько? Їхати безпечно?

Вона скривилася, вистукала щось на клавіатурі.

— Масивний снігопад можна очікувати ще через кілька годин, — сказала вона. — Але…

— То ми можемо… — перебила я. — Пробачте.

— Я лише хочу сказати, що зимові бурі дуже важко передбачити. — Вона глянула мені через плече. — Нарід, ви вже хочете їхати?

Я повернулася, глянула на Олівію в кріслі та Еда на колінах перед нею.

— Думаю, так.

— У такому випадку, — сказала Марі, — я б вам радила вирушати зараз же.

Я кивнула.

— Можна, будь ласка, рахунок?

Вона щось відповіла, та все, що я почула, — це лемент вітру й тріск вогню.

36

Тріск занадто накрохмаленої наволочки.

Чиїсь кроки поблизу.

Тоді тиша… Але дивна тиша, якась зовсім незвичайна тиша.

Очі розчахуються.

Я лежу на боці, дивлюся на батарею.

А над батареєю — вікно.

А за вікном — цегляна стіна, зигзаг пожежних сходів, прямокутні крижі кондиціонерів.

Інша будівля.

Я у двоспальному ліжку, в чохлі зі щільно підтиканих під мене ковдр. Я викручуюся, сідаю.

Підсуваюся до подушки й вивчаю кімнату. Маленька, скромно обставлена, насправді майже ніяк не обставлена: пластикове крісло під стіною, горіховий стіл біля ліжка, на столі — блідо-рожева коробка серветок. Настільна лампа. Порожня струнка ваза. Вицвіла підлога з лінолеуму. Навпроти мене двері з матового скла. Над головою — колаж зі штукатурки та флуоресцентних…

Пальці впиваються у постільну білизну.

Починається.

Стіна навпроти відступає, віддаляється; двері зменшуються, стають зовсім мініатюрними. Я роззираюся довкола, бачу, як стіни відпливають одна від одної. Стеля здригається, скрипить, відходить, ніби кришка на банці сардин, наче дах, видертий ураганом. Разом із нею виходить повітря, зі свистом вириваючись мені з грудей. Підлога рокотить. Ліжко трусить.

Я лежу на цьому хиткому матраці, в оскальпованій палаті, не маючи чим дихати. Я тону в цьому ліжку, вмираю в ньому.

— Допоможіть, — кричу я, от тільки крик обертається шепотінням, що навшпиньки крадеться моєю горлянкою, розмазуючись по язику. — Допоможі-іть, — пробую ще раз; цього разу я вгризаюся у свій клич зубами, з рота сипляться іскри, ніби я перекусила електричний дріт, а голос загоряється, наче ґніт, і вибухає.

Я кричу.

Чую гул чужих голосів, бачу, як юрба тіней протискається крізь оті далекі двері, підбігає до мене, немислимими кроками долаючи відстань цієї нескінченної, нескінченної кімнати.

Я кричу ще раз. Тіні розбігаються, наче стадо, а тоді спалахують у мене над ліжком.

— Допоможіть, — благаю я, виловлюючи залишки повітря.

В руку входить голка. Блискавично — я майже нічого не відчуваю.

Над головою прокочується хвиля, беззвучна та плавна. Я пливу, зависла у якійсь сяючій безодні, де глибоко та прохолодно. Слова пропливають навколо мене, ніби маленькі рибки.

— Приходить до тями, — бурмоче хтось.

— …стабільний, — говорить інший голос.

А тоді, чітко, ніби я щойно випливла на поверхню, витрусила воду з вуха:

— Саме вчасно.

Я повертаю голову. Та мляво сунеться по подушці.

— Я було збирався йти.

Тепер я бачу його, більшу його частину — мені треба трохи часу, щоб як слід розглянути його з усіх боків, адже мене добряче накачали (я достатньо кваліфікована, аби зрозуміти це), і