Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

тому що він збіса широченний, чоловік-гора: синювато-чорна шкіра, плечі-брили, широкий грудний кряж, щітка густого темного волосся. Костюм намагається облягати його з певною долею безнадії, із впертістю приреченого, не у змозі впоратися з цим завданням.

— Привіт, — говорить він солодким низьким голосом. — Я детектив Литтл.

Я кліпаю. Біля його ліктя — фактично на його лікті — нависає дрібна, схожа на голуба, жіночка у жовтому халаті медсестри.

— Ви розумієте, що ми говоримо? — питає вона.

Я ще раз кліпаю, а потім киваю. Я відчуваю виверти повітря навколо, ніби воно густе, ніби я досі під водою.

— Ви на Монінґсайд[181], — пояснює медсестра. — Поліція цілий ранок чекала, доки ви прийдете до тями. — Вона говорить голосом, яким дорікають людям, коли ті не почули дверного дзвінка.

— Як вас звуть? Можете сказати? — питає детектив Литтл.

Я відкриваю рота, з якого виривається скрип. Горло зовсім пересохло. Таке враження, ніби я щойно викашляла хмарку пилюки.

Медсестра обходить ліжко, підходить з іншого боку. Я спостерігаю за нею, повільно супроводячи головою, і дивлюся, як вона подає мені склянку. Роблю ковток. Теплувата вода.

— Ви під заспокійливими, — каже вона, ніби виправдовуючись. — Трохи нервували.

Запитання детектива так і зависає в повітрі без відповіді. Я знову повертаюся до гори Литтл.

— Анна, — кажу я, склади застрягають в роті, ніби мій язик — лежачий поліцейський. Чим вони мене, в біса, накачали?

— У вас є прізвище, Анно? — питає він.

Ще один ковток.

— Фокс. — Слово звучить мені неприродно протяжно.

— Зрозуміло. — Він витягує з нагрудної кишені блокнот, щось у ньому переглядає. — Можете вказати, де ви живете?

Я декламую свою адресу.

Литтл, киваючи:

— Ви знаєте, де вас підібрали минулої ночі, міс Фокс?

— Докторка, — кажу я.

Медсестра стріпується біля мене.

— Лікарка скоро буде.

— Ні. — Я хитаю головою. — Я — докторка[182].

Литтл вибалушує на мене очі.

— Я — докторка Фокс.

На його обличчі, ніби світанок, займається посмішка. Зуби у Литтла майже фосфоресцентно-білі.

— Докторко Фокс, — продовжує він, постукуючи по блокноту пальцем, — ви знаєте, де вас підібрали минулої ночі?

Я п’ю воду й розглядаю його. Медсестра метушиться біля мене.

— Хто? — питаю я. Правильно: я теж ставитиму запитання. Все одно в мене язик заплітається.

— Спеціалісти «швидкої допомоги». — А тоді, перш ніж я встигаю щось відповісти: — Вони вас підібрали у Гановер-парку. Ви знепритомніли.

— Знепритомніли, — повторює медсестра на випадок, якщо я недочула.

— Ви подзвонили приблизно о десятій тридцять. Вас знайшли в купальному халаті, в кишені якого лежало це. — Він розкриває здоровенну долоню, на якій виблискує ключ від дому. — А ось це лежало біля вас. — Він кладе собі на коліна мою парасолю, її каркас складений.

Це пробуджується десь у моїх нутрощах, рине до легень, крізь серце, до горла, кришиться об мої зуби:

Джейн.

— Перепрошую? — Литтл насуплюється.

— Джейн, — повторюю я.

Медсестра переводить погляд на Литтла.

— Вона сказала «Джейн», — перекладає жінка, завжди готова допомогти.

— Моя сусідка. Я бачила, як її вдарили ножем. — Минає цілий льодовиковий період, доки ці слова нарешті розтоплюються в моєму роті, так що я можу їх випустити.

— Так. Я чув запис дзвінка у службу 911, — каже Литтл.

Так, 911: диспетчер із південним акцентом. А потім похід через бічні двері, у сквер, над головою хитається гілля, вихори світла, ніби якесь нечестиве зілля в казані парасолі. Світ тьмариться в очах. Я задихаюсь.

— Спробуйте заспокоїтись, — наказує мені медсестра.

Я вдихаю ще раз, давлюся.

— Спокійно, — клопочеться медсестра. Я дивлюся в очі Литтла.

— З нею все гаразд, — каже він.

Я бекаю, хриплю, шия озивається різким болем, коли я підіймаю голову над подушкою та уривчасто дихаю. І, незважаючи на свої здавлені груди, на мене находить хвиля люті: звідки йому знати, в якому я стані? Він лише коп, якого я вперше побачила. Якийсь коп; чи це не єдиний коп, якого я знаю? Хіба якийсь спиняв мене на дорозі?

Світло стробоскопом мерехтить перед очима, тигрові смуги темряви, ніби кігті, слабко затуляють зір. Він сам не зводить з мене очей, навіть коли мій погляд дереться по його обличчю і зісковзує з нього, ніби нещасний альпініст. Його зіниці до абсурду великі. Губи повні, добрі.

І коли я дивлюся на Литтла і, разом із тим, пальцями шкребуся по білизні, моє тіло розслаблюється, груди звільняються від тиску, зір стає знову чітким. Що б вони мені не вкололи, воно нарешті допомогло. Зі мною справді все гаразд.

— З нею все гаразд, — повторює Литтл. Медсестра погладжує мої руки. Хороша дівчинка.

Я відкидаю голову, заплющую очі. Виснажена. Захмеліла.

— Мою сусідку вдарили ножем, — шепочу я. — Її звуть Джейн Расселл.

Я чую, як стогне крісло Литтла, коли він нахиляється до мене.

— Ви бачили, хто на неї напав?

— Ні. — Я розмикаю повіки, ніби старі гаражні двері. Звівши поорані зморшками брови, Литтл схилився над своїм блокнотом. Він супиться й киває. Змішані реакції.

— Але ви бачили в неї кров?

— Так. — Якби ж у мене не так заплітався язик. Якби ж він перестав мене допитувати.

— Ви вживали алкоголь?

І багато.

— Є трохи, — визнаю я. — Але… — я вдихаю та відчуваю, як свіжий панічний напад проходить крізь мене. — Ви мусите їй допомогти. Вона… Вона, можливо, вже мертва.

— Я приведу лікарку, — каже сестра, йдучи до дверей.

Вона виходить, і Литтл знову киває.

— Ви знаєте, хто б міг напасти на вашу сусідку?

Я ковтаю слину.

— Її чоловік.

Він укотре киває, укотре супиться, струшує зап’ястя та закриває блокнот.

— Річ у тім, Анно Фокс, — каже він, набравши раптом жвавого, діловитого тону, — що я відвідав Расселлів сьогодні зранку.

— З нею все гаразд?

— Я хочу, щоб ви поїхали зі мною і дали свідчення.

Лікаркою виявилась молода латиноамериканка, настільки вродлива, що мені аж дух забило знову, і не тому, що вона вколює мені лоразепам[183].

— Чи є хтось, із ким потрібно зв’язатися для вас? — питає вона.

Я вже збираюся назвати ім’я Еда, але встигаю схаменутися. Немає сенсу.

— Немає сенсу, — кажу я.

— Перепрошую?

— Ні, немає нікого, — відповідаю я. — У мене немає… Все добре. — Я ретельно опрацьовую кожне слово, ніби то якесь складне ориґамі. — Але…

— Жодних родичів? — Вона дивиться на мою обручку.

— Ні, — відповідаю я, доки права рука нишком накриває ліву. — Мій чоловік… Я не… Ми не разом. Більше.

— Друзі? — Я хитаю головою. Кому б вона могла подзвонити? Не Девіду, точно не Веслі; можливо, Біні, але зі мною справді все добре. А от із Джейн — ні.

— А якийсь