Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Алістер слідує за нею, порівняно посвіжілий і жвавий, одягнений у штани-хакі та светр, хоча м’язи в нього на горлі напружено натягнуті, як тятива лука. Можливо, вони завжди такі. Він дивиться на мене, посміхаючись.

— Привіт, — каже він дещо здивовано.

Такого я не очікувала.

Мене хитає убік. Мені зле. Моя система й так досить неповоротка, наче засипаний цукром двигун; а тепер ще й мій сусід зовсім осадив мене своєю посмішкою.

— З вами усе гаразд? — Литтл зачиняє за Алістером вхідні двері, підходить до мене.

Я кручу головою. Так. Ні.

Він пальцем підхоплює мене за лікоть.

— Ми вас…

— Мем, із вами усе гаразд? — кривиться Нореллі.

Литтл підводить руку.

— З нею… З нею все нормально. Вона під седативами.

Мої щоки закипають.

Він підводить мене до кухонної ніші, садить за стіл — той самий стіл, за яким Джейн протринькала цілу пачку сірників, коли ми грали в наші недбалі шахи та розмовляли про дітей, за яким вона порадила мені сфотографувати захід сонця. Той самий стіл, за яким вона розповідала про Алістера і своє минуле.

Нореллі підходить до кухонного вікна з телефоном в руці.

— Міс Фокс, — каже вона.

Литтл її перебиває:

— Докторко Фокс.

На мить у неї стається збій, потім вона перезавантажується.

— Докторко Фокс, наскільки я зрозуміла зі слів детектива Литтла, минулої ночі ви щось бачили.

Я кидаю погляд на Алістера, який сором’язливо залишився стояти біля дверей передпокою.

— Я бачила, як мою сусідку вдарили ножем.

— Яку вашу сусідку? — питає Нореллі.

— Джейн Расселл.

— І ви це бачили крізь вікно?

— Так.

— Яке вікно?

Я показую їй за спину.

— Оте.

Нореллі дивиться в напрямку мого пальця. У неї очі без відблиску, порожні й темні. Я дивлюся, як вони оцінюють будинок Расселлів, справа наліво, наче вона читає рядок тексту.

— Ви бачили, хто це зробив? — каже вона, не відводячи очей від будинку.

— Ні, але я бачила, як у неї текла кров і як щось стирчало в неї з грудей.

— Що стирчало?

Я посуваюся в кріслі.

— Щось сріблясте. — Яке це має значення?

— Щось сріблясте?

Я киваю.

Нореллі також киває; вона дивиться на мене, потім повз мене, на вітальню.

— Хто був із вами минулої ночі?

— Нікого.

— То вся ота обстановка на столі для вас?

Я ще трохи посуваюсь.

— Так.

— Зрозуміло, докторко Фокс. — Але вона дивиться на Литтла. — Зараз я…

— Його дружина… — починаю я, піднявши руку, коли Алістер рухається до нас.

— Хвилинку. — Нореллі робить крок уперед, кладе свій телефон на стіл переді мною. — Зараз я увімкну відтворення запису дзвінка у службу 911, який ви здійснили минулої ночі о десятій тридцять три.

— Його дружина…

— Я думаю, це дасть відповіді на багато запитань. — Вона хльоскає довгим пальцем по екрану, і металевий голос гучномовця б’є мені по вухах: «911. Що…»

Нореллі ледь не підскакує, хапає телефон та знижує гучність.

«…У вас трапилось?».

«Моя сусідка». Вереск. «Її… вдарили ножем! О Боже! Допоможіть їй!». Це я — впізнаю, принаймні, мої слова, — але голос не мій; він невиразний, розплавлений.

«Мем, заспокойтесь». Та протяжна вимова. Навіть зараз я від неї скаженію. «Яка ваша адреса?».

Я дивлюся на Алістера, на Литтла. Вони не зводять очей із телефона Нореллі.

Нореллі, у свою чергу, споглядає мене.

«І ви кажете, що вашу сусідку вдарили ножем?».

«Так. Допоможіть. Вона стікає кров’ю». Я здригаюсь. Я ледь розумію, що говорить той голос.

«Що?»

«Я кажу, допоможіть». Кашель: мокрий, тріскучий. Я ледь не плачу.

«Допомога вже в дорозі, мем. Я хочу, щоб ви заспокоїлися. Можете представитися?»

«Анна Фокс».

«Добре, Анно. Як звуть вашу сусідку?»

«Джейн Расселл. О Господи». Хрип.

«Ви зараз біля неї?»

«Ні. Вона живе… в сусідньому будинку, за сквером».

Я відчуваю на собі погляд Алістера. Дивлюсь у відповідь. Рахунок зрівняно.

«Анно, ви напали на свою сусідку?»

Пауза. «Що?»

«Ви напали на свою сусідку?»

«Ні».

Тепер вже й Литтл дивиться на мене. Усі троє стоять і дивляться на мене. Я нахиляюся вперед, витріщаюся на телефон Нореллі. Екран згас, але звук голосів не стихає.

«Зрозуміло».

«Я глянула крізь вікно і побачила, як її вдарили ножем».

«Зрозуміло. Ви знаєте, хто це зробив?»

Знову пауза, довша.

«Мем? Ви знаєте, хто…»

Скрегіт і гуркіт. Телефон впав. Там, на килимі в кабінеті, — він там і залишився, ніби покинуте тіло.

«Мем?»

Тиша.

Я витягую шию, дивлюся на Литтла. Він вже відвів погляд.

Нореллі схиляється, протягує пальцем по екрану.

— Диспетчер залишався на лінії ще шість хвилин, — каже вона, — доки працівники «швидкої» не підтвердили, що вони на місці події.

Місце події. І що ж вони знайшли на місці події? Що сталося із Джейн?

— Я не розумію. — Раптом я відчуваю наплив втоми, яка зовсім мене спустошує. Повільно проводжу погляд по кухні, по приборах, що наїжачилися на посудомийній машині, по розбитих пляшках у корзині для сміття. — Що сталося з…

— Нічого не сталося, докторко Фокс, — м’яко говорить Литтл. — Ні з ким.

Я дивлюся на нього.

— Що ви маєте на увазі?

Він підтягує штани на стегнах, присідає навпроти мене.

— Я думаю, — починає він, — що через все оте чудове мерло, яке ви випили, через ліки, які ви прийняли, та фільм, який ви дивилися, ви трохи перехвилювались і побачили щось, чого насправді не було.

Очі лізуть мені на лоба.

Він мені кліпає.

— Ви думаєте, я все це собі науявляла? — мій голос звучить здавлено.

Тепер Литтл хитає своєю масивною головою:

— Ні, мем, я думаю, ви просто перехвилювалися, й вам трохи дало в голову.

У мене відвисає щелепа.

— Ваші ліки мають якісь побічні дії? — натискає він.

— Так, — кажу я. — Але…

— Можливо, галюцинації?

— Не знаю. — Хоча, я знаю, знаю, що мають.

— Лікарка мені сказала, що галюцинації можуть бути побічною дією медикаментів, які ви приймаєте.

— У мене не було галюцинацій. Я бачила те, що бачила. — Я спинаюся на ноги. Кіт пробіг під кріслом, чкурнув до вітальні.

Литтл підіймає руки, демонструючи свої потерті широкі й пласкі долоні.

— Отже, ви щойно почули запис свого дзвінка. Вам було досить важко розмовляти.

Вперед виступає Нореллі.

— Коли в лікарні перевірили вміст алкоголю в крові, у вас була одна ціла двадцять дві сотих, — каже вона. — Це майже утричі більше дозволеного.

— І?

Позаду неї очі Алістера, ніби тенісні м’ячі, перестрибують між нами.

— У мене не було галюцинацій, — проціджую я. Мої слова перекидаються, доки летять через рот, завалюються набік. — Я