Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Говорю повільно, ніби навшпиньках пробираюся через бите скло.

— Вони не повірять, що щось трапилося із Джейн доти, — кажу я більше собі, ніж Біні, — доки не повірять, що та жінка, яка видає себе за Джейн, нею не є.

Це замкнуте коло, але вона киває.

— Але… невже поліція не спитала б у цієї людини якийсь документ?

— Ні. Ні. Вони би просто послухали, що скаже її чоло… послухали, що скаже її нібито «чоловік». Хіба ні? Чому б і ні? — Кіт пробігає через килим, прокрадається мені під крісло. — І ніхто її раніше не бачив. Вони тут лише трохи більше тижня живуть. Вона могла бути ким завгодно. Якоюсь родичкою. Чи коханкою. Чи «нареченою поштою»[193]. — Я шукаю рукою випивку, але згадую, що її тут немає. — Але я бачила Джейн з її сім’єю. Бачила її медальйон із фотографією Ітана всередині. Я бачила… Вона через нього подарувала мені свічку, тож Бога ради.

Біна знову киває.

— А її чоловік не поводився…

— Так, наче він саме когось зарізав? Ні.

— Це точно він…

— Що?

Вона повертається.

— Зробив це.

— Хто б іще це міг бути? Їхній малий — просто янгол. Якби він і… збирався когось убити, то це був би його батько. — Я знову тягнуся по келих, махнувши рукою в повітрі. — І я бачила його за комп’ютером саме перед тим; тому, хіба що уявити, ніби він кинувся донизу, щоб різонути свою маму, а в іншому випадку — він чистий.

— Ти ще комусь про це розповідала?

— Ще ні.

— Доктору?

— Розповім. — І ще Едові. Пізніше з ним поговорю.

Стало тихо — лише невеликі брижі полум’я у каміні.

Я дивлюся на неї, бачу, як її шкіра рум’яниться міддю в заграві вогню, і думаю, чи вона лише підігрує мені, чи сумнівається. Неймовірна історія, чи не так? Мій сусід вбив свою дружину, а тепер якась самозванка видає себе за неї. А їхній син надто наляканий, щоб сказати правду.

— І де зараз Джейн, як думаєш? — м’яко питає Біна.

Тиша.

— Я навіть не взяла до уваги, коли ти про неї розповідала, — каже Біна, нахилившись над моїм плечем, створюючи своїм волоссям завісу між мною та настільною лампою.

— Надзвичайна краля у п’ятдесятих роках[194], — муркочу я. — Пізніше — ревна «пролайферка»[195].

— Ох.

— Сама перенесла невдалий аборт.

— Овва.

Ми за моїм столом прокручуємо двадцять дві сторінки фотографій Джейн Расселл — обвішаної коштовностями («Джентльмени віддають перевагу білявкам»), напівоголеної на сіні («Поза законом»[196]), у вируючій циганській спідниці («Гаряча кров»[197]). Також ми проконсультувалися у «Пінтерест»[198]. Прошкребли до дір «Інстаґрам». Обнишпорили бостонські місцеві газети та веб-сайти. Навіть відвідали галерею фотографій Патрика Макмаллена[199]. Нічого.

— Чи це не дивовижно, — каже Біна, — що за даними з Інтернету деяких людей може просто не існувати?

З Алістером легше. Он і він, наче сарделька, затиснутий у замалому костюмі, у дворічної давнини статті у «Консалтінґ меґезін»[200]; «Расселл переїздить до Аткінсона»[201], — пояснює заголовок. На його профілі в «ЛінкдІні» — та сама фотографія. Ще є портрет у віснику випускників Дартмута[202], де він підіймає келих на благодійному вечорі.

Але ані сліду Джейн.

Що дивніше: ані сліду Ітана. Його немає у «Фейсбуку»… як і на «Форсквеа»[203] чи деінде, а Ґуґл не видає нічого, окрім різноманітних посилань на фотографа із таким самим ім’ям.

— Хіба ще не усі діти сидять у «Фейсбуку»? — питає Біна.

— Йому не дозволяє батько. Б’юсь об заклад на що завгодно. В нього навіть немає мобільного. — Я закочую один звислий рукав. — А ще він навчається вдома. Хлопець, мабуть, мало з ким взагалі знайомий. Можливо, він взагалі не знає нікого.

— Але хтось повинен знати його маму, — каже вона. — Хтось у Бостоні, або… просто хтось. — Підходить до вікна. — Мусили би бути якісь фотографії, хіба ні? У них же вчора в домі була поліція?

Я обдумую це.

— Можемо припустити, що у них були фотографії цієї іншої жінки. Алістер міг би показати їм будь-що, сказати будь-що. Вони не збиралися обшукувати їхній будинок чи щось таке. Це було чітко зрозуміло.

Вона киває, повертається та оглядає будинок Расселлів.

— Жалюзі опущені, — каже вона.

— Що? — Я підходжу до неї біля вікна та бачу все сама: кухня, вітальня, кімната Ітана — усі вікна прикриті від чужих поглядів.

Будинок заплющив очі. І міцно їх загвинтив.

— Бачиш? — кажу я їй. — Вони більше не хочуть, щоб я дивилася.

— І я їх не звинувачую.

— Вони обережні. Хіба це не доводить мою правоту?

— Це підозріло, так. — Біна схиляє голову набік. — Вони часто опускають жалюзі?

— Ніколи. Ніколи. Раніше то було наче заглядати в акваріум.

Вона вагається.

— Ти не думаєш… Не думаєш, що можеш опинитися… Ну, знаєш, у небезпеці?

Це мені на думку не спадало.

— Чому? — повільно питаю я.

— Адже, якщо те, що ти бачила, трапилося насправді…

Я здригаюся.

— Так і було.

— Тоді ти, ну, розумієш, — свідок.

Я роблю вдих, потім ще один.

— Будь ласка, можеш переночувати зі мною?

Її брови стрибають вгору.

— Ти мене в ліжко хочеш затягнути?

— Я заплачу тобі.

Вона дивиться на мене напівзаплющеними очима.

— Справа не в тому. Мені завтра рано вставати, а усі мої речі…

— Будь ласка! — Я заглядаю їй глибоко у вічі. — Будь ласка!

Вона зітхає.

45

Темрява… густа, насичена. Темрява бомбосховища. Темрява відкритого космосу.

А тоді, вдалечині, самотня зірка, точка світла.

Ближче.

Світло тремтить, випинається, пульсує.

Серце. Маленьке серце. Б’ється. Світиться.

Розсіює темряву навколо, підіймається, наче сонце, над шовковисто-тендітним ланцюжком. Блузка… біла, наче привид. Позолочені світлом плечі. Лінія шиї. Рука, що пальцями бавиться маленьким пульсуючим серцем.

І над усім цим обличчя: Джейн. Справжня Джейн, сяюча. Дивиться на мене. Посміхається.

Я посміхаюся у відповідь.

А тоді перед нею виникає віконне скло. Вона притискає до нього долоню, залишивши невеличку мапу своїх відбитків пальців.

А за нею несподівано темрява розкриває сцену: диванчик, пошкрябаний білими й червоними лініями; два торшери, які щойно вибухнули світлом; килим — квітучий сад.

Джейн опускає погляд на медальйон, ніжно торкається його пальцями. Дивиться на свою променисту блузку. Потім — на чорнильну пляму крові, що розходиться, розбухає, сягає її коміру, полум’янить її шкіру.

А коли вона підіймає голову та кидає погляд на мене, я бачу обличчя іншої жінки.

Субота, 6 листопада