Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

— Я правильно розумію, ви не живете тут із сім’єю, мем? — каже Нореллі.

— Це запитання?

— Так, запитання.

Алістер:

— Мій син каже, що ви розлучені.

— Я просто живу окремо, — автоматично виправляю я його.

— І з того, що нам каже містер Расселл, — продовжує Нореллі, — ніхто з ваших сусідів ніколи вас не бачить. Мабуть, ви нечасто виходите назовні.

Я мовчу. Я не рухаюсь.

— Тож є інша теорія, — веде далі Нореллі. — Ви вирішили привернути увагу.

Крок назад, я впираюся в кухонну поверхню. Мій халат знову розкривається.

— Ні друзів, ні сім’ї, ви дещо перебрали та вирішили здійняти трохи гамору.

— То ви думаєте, я усе це вигадала? — З розпачливим гарчанням роблю крок уперед.

— Саме так я й думаю, — підтверджує жінка.

Литтл прокашлюється.

— Я думаю, — каже він тим самим м’яким голосом, — що ви, можливо, трохи перенервували серед цих стін і — ми не кажемо, що ви спеціально…

— Це вам усе приверзлося. — Я вказую на них тремтячим пальцем, змахую, ніби жезлом. — Це ви все вигадуєте. Я бачила, як вона стікала кров’ю крізь оте вікно.

Нореллі заплющує очі, зітхає.

— Мем, містер Расселл каже, що його дружини не було вдома. Він каже, що ви з нею ніколи не бачились.

Тиша. Кімната здається наелектризованою.

— Вона тут була, — кажу я повільно й чітко, — двічі.

— Ви не…

— Спочатку вона допомогла мені зайти всередину. А пізніше знову прийшла в гості. І… — спопеляючи Алістера поглядом, — він приходив її шукати.

Він киває.

— Я шукав свого сина, а не дружину. — Ковтає слину. — А ви сказали, що нікого тут не було.

— Я збрехала. Вона сиділа за тим столом. Ми грали у шахи.

Він безпорадно дивиться на Нореллі.

— І через вас вона кричала, — кажу я.

Тепер вже Нореллі повертається до Алістера.

— Вона каже, що чула якийсь крик, — пояснює той.

— Я чула крик. Три дні тому. — Точно три? Мабуть, ні. — Й Ітан сказав мені, що то вона кричала. — Не зовсім правда, але близько.

— Не будемо вплутувати в це Ітана, — каже Литтл.

Я дивлюся на них, що вишикувалися довкола мене, як на тих трьох малих, що кидалися яйцями, трьох малих гівнюків.

Я виведу їх на чисту воду.

— То де ж вона? — питаю я, зчепивши руки на грудях. — Де Джейн? Якщо з нею все добре, то приведіть її сюди.

Вони перезираються.

— Ну ж бо. — Я знову поправляю халат, зав’язую пояс і схрещую руки. — Приведіть її.

Нореллі повертається до Алістера.

— Ви можете… — бурмоче вона, а той киває, виходить до вітальні, по дорозі витягуючи з кишені телефон.

— А опісля, — кажу я Литтлові, — я хочу, щоб ви усі забралися з мого дому. Ви думаєте, що я якась помішана. — Він відступає. — А ви думаєте, що я брешу. — Нореллі ніяк не реагує. — А він каже, що я не бачилася із жінкою, яка була тут двічі. — Алістер щось бурмоче у слухавку. — І ще я хочу точно знати, хто тут ходив, коли й куди, і… — Мій голос переростає в гарчання. Я зупиняюся, переводжу дихання. — Я хочу знати, хто тут ще був.

Алістер повертається до нас.

— Кілька хвилин, — каже він, запихаючи телефон назад до кишені.

Я дивлюся йому просто у вічі:

— Закладаюся, це будуть до біса довгі хвилини.

Усі мовчать. Мій погляд блукає кімнатою. Алістер поглядає на свій годинник; Нореллі безтурботно спостерігає за котом. Тільки Литтл не зводить із мене очей.

Спливає двадцять секунд.

Ще двадцять.

Я зітхаю, опускаю руки.

Це смішно. Жінка була…

Тишу розриває дзвінок у двері.

Я повертаю голову до Нореллі, потім до Литтла.

— Я відчиню, — каже Алістер і підходить до дверей.

Я непорушно спостерігаю, як він натискає на кнопку зумера, повертає ручку, відчиняє двері у передпокій і стає збоку.

За мить, втупившись очима у підлогу, до кімнати плететься сутулий Ітан.

— З моїм сином ви знайомі, — каже Алістер. — А це — моя дружина, — додає він, зачиняючи за нею двері.

Я дивлюся на нього. Дивлюся на неї.

Я вперше у житті бачу цю жінку.

41

Вона висока, проте тонкокоста, темне лискуче волосся обрамляє витесане обличчя. В неї тонкі брови, які гострими арками стоять над парою сіро-зелених очей. Жінка кидає на мене прохолодний погляд, тоді перетинає кухню й простягує руку.

— Ми, здається, незнайомі, — каже вона.

Низький, привабливий голос, майже як у Беколл. Він згущується в моїх вухах.

Я не рухаюсь. Не можу.

Її рука так і зависає у повітрі, на рівні моїх грудей. Через деякий час я відмахуюсь від неї.

— Хто це?

— Це ваша сусідка, — голос Литтла майже сумний.

— Джейн Расселл, — додає Нореллі.

Я дивлюся на неї, потім на нього. А тоді на цю жінку.

— Ні, ти — не вона, — кажу я їй.

Вона відсмикує руку.

Знову детективам:

— Це не вона. Про що ви говорите? Це не Джейн.

— Запевняю вас, — починає Алістер, — вона…

— Ви не повинні нікого ні в чому запевняти, містере Расселл, — каже йому Нореллі.

— Можливо, краще я запевню? — запитує жінка.

Я напосідаю на неї, роблю крок уперед.

— Хто ти така? — Мій голос звучить грубо, гостро, і я із задоволенням помічаю, як вони з Алістером квапливо задкують, ніби в них перев’язані щиколотки.

— Докторко Фокс, — каже Литтл, — заспокойтеся.

Він кладе свою руку на мою. Я здригаюся від цього доторку. Викручуюсь від Литтла, від Нореллі й тепер стою в центрі кухні, детективи під вікном, а Алістер із цією жінкою — перед входом до вітальні.

Я повертаюся до них, наступаю.

— Я двічі бачилася із Джейн Расселл, — повільно та чітко промовляю я. — Ти — не Джейн Расселл.

Тепер вже вона наполягає на своєму.

— Можу показати свої водійські права, — пропонує вона, занурюючи руку до кишені.

Я хитаю головою, повільно й чітко.

— Мені не потрібні твої права.

— Мем, — озивається Нореллі, і я повертаю голову до неї. Вона підходить, стає між нами. — Досить.

Алістер спостерігає за мною своїми широко розплющеними очима. Жінка так і тримає руку в кишені. За ними Ітан відійшов до кушетки, де під ногами в нього скрутився Панч.

— Ітане, — кажу я, і його погляд підіймається на мене, ніби він чекав, що його покличуть. — Ітане. — Я проштовхуюсь між Алістером і жінкою. — Що відбувається?

Вона дивиться на мене. Відвертається.

— Вона — не твоя мама. — Я кладу йому руку на плече. — Скажи їм.

Він підіймає голову, відводить очі ліворуч. Зціплює зуби й