Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Дідусевий годинник, що бовваніє у кутку, цокає, ніби хоче привернути мою увагу. Дев’ята п’ятдесят. «Дев’та п’десятт», — вимовляю я. Так не піде. Спробуй: десята десять. «Десята десять». Так краще. Я киваю на годинник. «Дякую», — кажу йому. Він дивиться на мене, весь такий набундючено-серйозний.

Нетвердо хилюся до кухні. Хилюся… Хіба не це ж слово використала Джейн Расселл, коли описувала, як я випала з дверей того дня? Ті малі гівнюки зі своїми яйцями. Похилилася. Як дворецький у «Сімейці Адамсів»[178], Ларч. Кремезний дворецький. Ходив похилений. Олівія обожнює ту мелодію. Клац-клац.

Я хапаюся за водопровідний кран, опускаю під нього голову, тягну догори вентиль. Батіг білої води. Підставляю рот, роблю великий ковток.

Проводжу рукою по обличчю, а далі шкандибаю до вітальні. Очі мимовільно ковзають по будинку Расселлів: примарне сяйво комп’ютера Ітана, за яким сидить сам хлопець, на кухні нікого. Радісна, залита світлом вітальня. Там Джейн у білосніжній блузці сидить на тому смугастому диванчику. Я махаю їй рукою. Вона мене не бачить. Махаю ще раз.

Вона мене не бачить.

Однією ногою, потім іншою, потім знову першою. Тоді іншою — не забудь про це. Я розтікаюся по дивану, схиляю голову на плече. Заплющую очі.

Що трапилося з Ліззі? Я щось не так сказала? Відчуваю, як обличчя насуплюється.

Болота з журавлиною розкидаються перед моїми очима, вони танцюють у мерехтливому світлі. Рука Олівії тримає мою.

Відерце з льодом грюкає по підлозі.

Я додивлюся фільм.

Розплющую очі, добуваю з-під себе пульт. З колонок виривається органна музика, на екрані Беколл грається в «ку-ку» через плече. «З тобою все буде гаразд, — запевняє вона: затамуй подих, схрести пальці». Сцена операції — Боґі накачаний анестезією, фантоми кружляють навколо нього в бісівській каруселі. «Він вже у твоїй крові». Оргàн гуде. «Впусти мене». Аґнес Мургед тарабанить по об’єктиву камери. «Впусти мене». Полум’я колишеться… «Вогнику?» — питає таксист.

Вогник. Я повертаюся у бік будинку Расселлів. Джейн досі у вітальні, тепер стоїть, беззвучно щось кричить.

Я обертаюся на місці. Струнні, ціла флотилія струнних, а під ними пронизливі баси органа.

Я не бачу, на кого чи до кого вона кричить, — стіна будинку ховає від мене решту кімнати.

«Затримай подих, схрести пальці».

Вона дійсно аж волає, обличчя усе побагровіло. Я кидаю погляд на «Нікон», що лежить на кухонній поверхні.

«Він вже у твоїй крові».

Я підіймаюся з дивана, перетинаю кухню, обмацую фотоапарат рукою. Підходжу до вікна.

«Впусти мене. Впусти мене. Впусти мене».

Нахиляюся до скла й підіймаю фотоапарат. На мить усе темнішає, а тоді у видошукачі з’являється Джейн, обриси її тіла розмиті; я обертаю об’єктив, і все стає чіткішим, виразнішим — я навіть бачу, як блищить її медальйон. Її очі звузились, а рот широко розкритий. Вона штрикає пальцем повітря — «Вогнику?» — а потім вдруге. Пасмо волосся звисає над її обличчям, пурхає перед щокою.

Я збільшую зображення, аж раптом Джейн кидається ліворуч, геть із виду.

«Затамуй подих». Я повертаюся до телевізора. Знову Беколл, майже муркоче. «Схрести пальці», — в унісон з нею кажу я. Знову до вікна, фотоапарат перед оком.

Джейн знову потрапляє у кадр — та цього разу її хода якась дивна, повільна. Вона похитується. Темно-кривавий клаптик заплямував верх її блузки; я бачу, як він розходиться до її живота. Руки Джейн роздряпують груди. Там засіло щось тонке та сріблясте, наче руків’я чогось.

Це і є руків’я.

Тепер кров кидається їй до горла, обливає червоним. Її рот криво розтягується; брови зведені, ніби вона дуже здивована. Однією рукою вона мляво хапається за те руків’я. Іншою тягнеться уперед, пальцем вказуючи на вікно.

Вона вказує просто на мене.

Фотоапарат падає мені з рук, я відчуваю, як він скочується по ногах, лямка зачіпається за пальці.

Рука Джейн згинається на вікні. Очі широко розкриті, в них мольба. Вона вимовляє щось, чого я не чую та не можу прочитати по губах. А тоді, коли час уповільнюється майже до повної зупинки, вона притуляє руку до вікна та падає набік, вимащуючи жирною смугою крові вікно.

Я заклякла на місці.

Не можу поворухнутись.

Кімната завмерла. Завмер світ.

А потім, коли час зрушує вперед, я виходжу з трансу.

Повертаюся, відпускаю ремінець фотоапарата, кидаюся через кімнату, вдаряючись ногою об стіл. Я спотикаюсь, тягнуся до кухонної поверхні, висмикую домашній телефон із його бази. Натискаю на кнопку живлення.

Нічого. Тиша.

Десь, згадую я, Девід говорив мені те саме. Він навіть не під’єднаний…

Девід.

Я впускаю телефон та кидаюся до дверей у підвал, викрикую його ім’я, кричу, кричу, кричу. Хапаюся за дверну ручку, щосили тягну.

Нічого.

Біжу до сходів. Вгору — б’ючись об стіну — раз, два — повертаю на сходовому майданчику, перечіпаюся через останню сходинку, ледь не повзу до кабінету.

Дивлюся на стіл. Телефона немає. Клянуся, я його тут залишила.

«Скайп».

Руки трусяться, я хапаюся за мишку та шарпаю нею по столі. Подвійне клацання на іконці «Скайпу», ще раз, лунає вітальна мелодія, я луплю по цифрах 911 на клавіатурі.

На екрані загоряється червоний трикутник. «Аварійні дзвінки недоступні. Скайп — це не служба, що замінює телефон».

— Та пішов ти до сраки, «Скайп», — кричу я.

Вибігаю з кабінету, кидаюся по сходах, звертаю на майданчику, влітаю крізь двері спальні.

Тумбочка біля ліжка: келих, фотографія в рамці. Інша тумбочка: дві книжки, окуляри для читання.

Ліжко — невже він знову в ліжку? Я хапаю ковдру обома руками та рвучко стягую.

Телефон злітає в повітря, наче снаряд.

Я кидаюся за ним ще до того, як він встигає приземлитися, вибиваю його під крісло, витягую та розблоковую. Вводжу пароль. Пристрій здригається. Код невірний. Ще раз, пальці ковзають по екрану.

З’являється домашній екран. Я штрикаю значок «Телефон», потім «Клавіатура», набираю 911.

— Служба 911, що у вас трапилося?

— Моя сусідка, — кажу я, запинаючись і вперше за останні дев’яносто секунд не рухаючись. — Її… вдарили ножем! О Боже! Допоможіть їй!

— Мем, заспокойтесь, — голос говорить повільно, ніби за зразком, із млосним манірним акцентом вихідця із Джорджії. Це дратує. — Яка ваша адреса?

Я вичавлюю цю інформацію зі свого мозку, зі свого горла, постійно заїкаючись. Крізь вікно я бачу радісну вітальню Расселлів, ту дугу з крові, розмазану по вікні, наче військове розфарбування.

Він повторює адресу.

— Так. Так.

— І ви кажете, що вашу сусідку вдарили ножем?

— Так. Допоможіть. Вона стікає кров’ю.

— Що?

— Я кажу, допоможіть. — Чому він не допомагає? Я хапаю ротом повітря, кашляю, хапаю ще.

— Допомога