Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

— Крик? — Так, ніби це якесь іншомовне слово. Спреццатура. Шаденфройде[161]. Крик.

— Так.

— Звідки?

— З вашого дому. — Повернися. Я хочу побачити твоє обличчя.

— Це… Тут ніхто не кричав, я вас запевняю. — Я чую, як він здавлює сміх, бачу, як спирається на стіну.

— Але я чула. — І твій син це підтвердив, думаю я, хоча цього я не скажу, адже це може його роздратувати, розлютити.

— Думаю, ви почули щось інше. Чи звідкись, з іншого боку.

— Ні, я чітко почула його з вашого будинку.

— Тут тільки я зі своїм сином. Я не кричав і абсолютно впевнений, що він також.

— Але я чула…

— Місіс Фокс, вибачте, але я мушу йти — у мене тут інший дзвінок. У нас усе нормально. Ніяких криків, запевняю вас!

— Ви…

— Гарного вам дня. Насолоджуйтеся хорошою погодою.

Я бачу, як він кидає слухавку, знову чую ті два короткі гудки. Він бере молоток, виходить із кімнати через двері навпроти.

Недовірливо витріщаюся на телефон, ніби очікую від нього пояснень.

І в той момент, коли я знову повертаю очі до будинку Расселлів, бачу її на передньому ґанку. Якусь мить вона не рухається, ніби сурикат, який відчуває хижака, а тоді спускається сходами. Повертає голову в один бік, потім в інший, і так кілька разів; нарешті вона рушає в західному напрямку, до алеї, а сонячне проміння німбом збирається над її головою.

25

Він спирається на дверний косяк, його сорочка темна від поту, волосся зібралося ковтунами. З одного вуха стирчить навушник.

— Ще раз, що?

— Ти чув той крик у Расселлів? — повторюю я. Він щойно повернувся, десь через тридцять хвилин після того, як Джейн з’явилася на ґанку. Між тим, мій «Нікон» плигав від вікна до вікна дому Расселлів, ніби собака, який риється в лисячих норах.

— Ні, я вийшов звідти десь із півгодини тому, — каже Девід. — Зайшов до кав’ярні за сандвічем. — Він підіймає сорочку до обличчя, витирає краплі поту. У нього рифлений живіт. — Ти чула якийсь крик?

— Двічі. Голосно й чітко. Приблизно о шостій.

Він дивиться на годинник.

— Я, може, там і був у той час, та нічого не чув, — каже він, вказуючи на навушник; другий висить біля стегна. — Хіба що Спрінґстіна[162].

Це, фактично, вперше він висловив якесь своє вподобання, але не на часі розвивати цю тему. Я не зупиняюсь.

— Містер Расселл не згадував про тебе. Він сказав, що в будинку лише він та його син.

— Виходить, я вже пішов.

— Я дзвонила тобі. — Звучить, ніби благання.

Він супиться, витягує з кишені телефон, дивиться на екран, супиться ще більше, ніби телефон його підвів.

— Ой, дійсно. Тобі щось треба?

— Отже, ти не чув ніяких криків?

— Не чув ніяких криків.

Я повертаюся.

— Тобі щось треба? — питає він знову, але я вже рухаюся до вікна, тримаючи в руці фотоапарат.

Я бачу, як він виходить. Двері відчиняються й зачиняються за його спиною. Він швидко збігає вниз сходами, повертає ліворуч і крокує тротуаром. У бік мого будинку.

Коли невдовзі лунає дзвінок у двері, я вже стою напоготові біля зумера. Натискаю, чую, як він заходить у передпокій, чую, як зі скрипом за ним зачиняються двері. Я відчиняю та бачу, що він стоїть у темряві, дивиться на мене мокрими червоними очима з потрісканими судинами.

— Вибачте, — каже Ітан, переминаючись на порозі.

— Не вибачайся. Заходь.

Він рухається, наче повітряний змій, тягнучись спочатку до дивана, але потім — на кухню.

— Хочеш чогось попоїсти? — питаю я.

— Ні, я не можу тут лишатись надовго. — Він трусить головою і сльози розлітаються по обличчю. Двічі цей хлопець заходив у мій дім і двічі тут плакав.

Я, звісно, звикла до дітей зі стресом: плачів, побитих ляльок, порваних книжок. Склалося так, що я могла обіймати лише Олівію. Та тепер я розкидаю руки перед Ітаном, розгортаю їх, наче крила, і він вступає в обійми, незграбно, ніби стукаючись об мене.

Спочатку на якусь мить, а потім і трохи довше, я знову обіймаю свою доньку — обіймаю її перед першим днем у школі, тримаю її в басейні під час нашого відпочинку на Барбадосі, стискаю її під тихим снігопадом. Я чую, як б’ється її серце, не в унісон з моїм, що перетворює наші серцебиття в один барабанний дріб, який розносить кров по наших тілах.

Він щось нерозбірливо мурмоче мені у плече.

— Що ти кажеш?

— Я кажу, мені дуже шкода, — повторює він, вириваючись із обіймів, обтираючи рукавом собі під носом. — Мені справді шкода.

— Усе гаразд. Перестань це повторювати. Усе нормально. — Я прибираю пасмо волосся зі свого ока, роблю те саме йому. — Що відбувається?

— Мій тато… — він запинається, дивиться крізь вікно на свій будинок. У темряві той світиться, наче череп. — Мій тато кричав, і мені треба було вибратися кудись із дому.

— Де твоя мама?

Він шморгає носом, знову витирає соплі.

— Не знаю. — Ще кілька глибоких вдихів, і він дивиться мені у вічі. — Пробачте. Я не знаю, де вона. Але з нею все добре.

— Точно?

Він чхає, знову опускає голову. Панч просковзує йому між ніг, тручись боками об гомілки. Ітан знову чхає.

— Пробачте. — Ще раз шморгає. — Кіт. — Він роззирається навколо, ніби лише щойно зрозумів, що стоїть у мене на кухні. — Я мушу повертатись. Тато розізлиться.

— Здається, він і без того злий. — Я відсуваю крісло від столу, запрошую його сісти.

Хлопець якусь мить вагається, а тоді впивається поглядом назад до вікна.

— Мушу йти. Не варто мені було приходити. Просто…

— Тобі треба було вийти з дому, — закінчую за нього я. — Я розумію. Але, чи вдома все буде безпечно, коли ти повернешся?

На мій подив, з його боку лунає короткий та шпичакуватий сміх.

— Він тільки багато говорити вміє. Оце й усе. Я його не боюся.

— А от твоя мама боїться.

Він мовчить.

Наскільки я бачу, Ітан не демонструє якихось найбільш очевидних ознак жертви жорстокого поводження з дітьми: на обличчі й руках немає ніяких слідів, він у цілому жвавий та незамкнений (хоча, він таки плакав двічі, не забуватимемо про це), з гігієною все в порядку. Та це все лише зовнішнє враження, лише побіжний погляд. І він, врешті-решт, стоїть у мене на кухні, жбурляючи нервові погляди на свій дім за сквером.

Посуваю крісло назад до столу.

— Я хочу, щоб у тебе був мій номер телефону, — кажу я