Українська література » Сучасна проза » Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Читаємо онлайн Жінка у вікні - А. Дж. Фінн
Ед.

Я посуваюся у кріслі.

— Це ж мої слова.

— Голос у тебе не дуже, ударнице.

— Не лише голос.

— Ти хвора?

— Була, — відповідаю я. Мені не варто розказувати йому про минулу ніч, знаю, але я надто слабка. І я хочу бути чесною з Едом. Він на це заслуговує.

Він незадоволений.

— Тобі так не можна, Анно. Ти сидиш на ліках.

— Я знаю. — Я вже шкодую, що взагалі щось говорила.

— Але серйозно.

— Я знаю, я ж кажу.

Коли Ед знову починає говорити, голос у нього м’якшає.

— У тебе останнім часом багато гостей, — каже він. — Багато подразників, — пауза. — Може, ці люди по сусідству…

— Расселли.

— …може, їм варто на деякий час дати тобі спокій?

— Якщо я не виходитиму на вулицю, щоб непритомніти, то впевнена, що вони так і робитимуть.

— Нехай їх не хвилюють твої справи. — А ти не маєш хвилюватися за них, вгадую я його думки.

— Що каже доктор Філдінґ?

Я почала помічати, що це запитання Ед ставить завжди, коли не знає, що сказати.

— Його більше цікавлять наші з тобою стосунки.

— Зі мною?

— З вами обома.

— А-а-а.

— Еде, я сумую за вами.

Я не збиралася цього казати… навіть не усвідомлювала, що думаю про це. Нефільтрована підсвідомість. — Вибач… то просто слова Ід[149], — пояснюю.

Якийсь час він мовчить.

Нарешті:

— Що ж, а тепер тут слова Еда, — каже він.

За цим я також сумую, за його дурнуватими каламбурами. Колись він говорив мені, щоб я виділяла «Анна» у слові «психо-анна-літик». «Який жах», — парирувала я. «Сама знаєш, тобі подобається», — відповідав він і мав рацію.

Знову тиша.

Тоді:

— За чим саме ти сумуєш?

Такого я не очікувала.

— Я сумую… — починаю я, сподіваючись, що речення закінчиться саме по собі.

І слова починають литися з мене струмком, як вода, що несеться з ринви, мене прориває, наче греблю.

— Сумую за тим, як ти граєш у боулінг, — кажу я, адже ці дурнуваті слова першими злітають з язика. — Сумую за тим, як ти ніколи не можеш правильно зав’язати булінь[150]. Сумую за твоїми порізами після гоління. Сумую за твоїми бровами.

Доки я це кажу, помічаю, що ноги самі несуть мене вгору сходами, по сходовому майданчику, до спальні.

— Сумую за твоїми черевиками. Сумую за тим, як ти щоранку просив мене зварити каву. Сумую за тим випадком, коли ти підмалював очі моєю тушшю для вій, і всі на тебе витріщались. Сумую за тим випадком, коли ти вперше попросив мене щось тобі зашити. Сумую за тим, який ти ввічливий з офіціантами.

У ліжку, в нашому ліжку, занурюю обличчя в його подушку.

— Сумую за твоєю яєчнею. — Бовтанкою, навіть коли б мала бути оката. — Сумую за твоїми історіями на ніч. — Героїні відмовляли принцам, натомість віддавали перевагу варіанту дописати дисертацію та отримати ступінь доктора. — Сумую за твоїм копіюванням Ніколаса Кейджа. — Хоча це стало осоружним після «Плетеної людини»[151]. — Сумую за тим, як ти довгий час вимовляв слово «глузд» як «глуз».

— Маленьке безглузде слово. Ти мене ще брала через це на глузи.

Я сміюся мокрим сміхом і розумію, що вже плачу.

— Сумую за твоїми дурними-дурними жартами. Сумую за тим, як ти завжди відламуєш по шматочку від плитки шоколаду, щоб їсти, а не просто вгризаєшся в ту драну плитку.

— Ну й словечко.

— Вибач.

— Між іншим, відламувати смачніше.

— Сумую за твоїм серцем, — кажу я.

Пауза.

— Я так за вами сумую.

Знову пауза.

— Я так люблю… — перехоплюю уривчастий подих, — вас обох.

Це не шаблон, принаймні тут я його не бачу, — а я вчилася відрізняти шаблонні слова. Я просто за ним сумую. Я сумую за ним, кохаю його. Люблю їх обох.

Настає довга й глибока тиша. Я дихаю.

— Але, Анно, — м’яко каже він, — якщо…

Знизу долинає якийсь звук.

Тихий, таке низьке гримотіння. Може бути, будинок просідає.

— Хвилинку, — кажу я Едові.

Тепер чути чіткий сухий кашель, якийсь хрип.

В мене на кухні хтось є.

— Я мушу йти, — кажу я Едові.

— Що?..

Та я вже крадуся до дверей, затиснувши телефон у руці; пальці пробігають по екрану — 911 — й великим пальцем я вже націлилася на кнопку виклику. Я згадую, коли дзвонила туди востаннє. Дзвонила багато разів, між іншим, чи намагалась додзвонитися. Хтось таки відповість мені цього разу.

Я крадькома спускаюся сходами, спітніла рука ковзає по поручню, у затемненому просторі я не бачу сходинок під ногами.

Огинаю кут, тут вже присутнє якесь світло знизу. Прослизаю до кухні. Телефон тремтить у руці.

Біля посудомийної машини стоїть чоловік, широка спина повернена до мене.

Він обертається. Я натискаю кнопку виклику.

22

— Привіт, — каже Девід.

Чорти б тебе вхопили. Я видихаю, скасовую дзвінок. Запихаю телефон назад до кишені.

— Вибач, — додає він. — Я дзвонив у двері десь півгодини тому, та подумав, що ти, мабуть, спиш.

— Я, мабуть, була в душі в цей час, — кажу я.

Він ніяк не реагує. Напевно, збентежений через мене; моє волосся навіть не мокре.

— Тому я зайшов через підвал. Сподіваюсь, ти не проти.

— Звісно, не проти, — кажу я йому. — Заходь за будь-якої нагоди. — Я підходжу до раковини, наповнюю склянку водою. Нерви зовсім висотані. — Тобі щось потрібно?

— Мені потрібен екз-акто[152].

— Екз-акто?

— Екз-акто — це ніж.

— Це щось на кшталт канцелярського?

— Саме так.

— Саме т-акто, — кажу я[153]. Зі мною щось не так?

— Я подивився під раковиною, — на щастя, продовжує Девід, — і в шухляді біля телефону. Телефон не під’єднаний, між іншим. Думаю, він розряджений.

Я й не пригадаю, коли востаннє користувалася домашнім телефоном.

— Так, справді.

— Я можу його полагодити.

Не треба, думаю я.

Я повертаюся назад до сходів.

— У мене є канцелярський ніж у комірчині для прання, — кажу я, та він вже слідує за мною.

На сходовому майданчику я зупиняюся й відчиняю двері комірчини. Всередині чорно, як на голівці згорілого сірника. Я смикаю за мотузок біля голої лампочки. Кімнатка схожа на довге вузьке горище, в самому кінці складені пляжні крісла, на підлозі стоять банки з фарбою, ніби горщики для квітів, а ще, неймовірно, але тут є і шпалери Жуї[154] — видніються пасту´шки з кавалерами і дивний наїжачений хлопчисько. Недоторканий ящик для інструментів Еда лежить на полиці. «Я не майстер на всі руки, то й що, — сказав би він. — З таким тілом, як у мене, майстром і не треба бути».

Я відмикаю ящик, нишпорю в ньому.

— Ось

Відгуки про книгу Жінка у вікні - А. Дж. Фінн (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: