Жінка у вікні - А. Дж. Фінн
Я посуваюся у кріслі.
— Це ж мої слова.
— Голос у тебе не дуже, ударнице.
— Не лише голос.
— Ти хвора?
— Була, — відповідаю я. Мені не варто розказувати йому про минулу ніч, знаю, але я надто слабка. І я хочу бути чесною з Едом. Він на це заслуговує.
Він незадоволений.
— Тобі так не можна, Анно. Ти сидиш на ліках.
— Я знаю. — Я вже шкодую, що взагалі щось говорила.
— Але серйозно.
— Я знаю, я ж кажу.
Коли Ед знову починає говорити, голос у нього м’якшає.
— У тебе останнім часом багато гостей, — каже він. — Багато подразників, — пауза. — Може, ці люди по сусідству…
— Расселли.
— …може, їм варто на деякий час дати тобі спокій?
— Якщо я не виходитиму на вулицю, щоб непритомніти, то впевнена, що вони так і робитимуть.
— Нехай їх не хвилюють твої справи. — А ти не маєш хвилюватися за них, вгадую я його думки.
— Що каже доктор Філдінґ?
Я почала помічати, що це запитання Ед ставить завжди, коли не знає, що сказати.
— Його більше цікавлять наші з тобою стосунки.
— Зі мною?
— З вами обома.
— А-а-а.
— Еде, я сумую за вами.
Я не збиралася цього казати… навіть не усвідомлювала, що думаю про це. Нефільтрована підсвідомість. — Вибач… то просто слова Ід[149], — пояснюю.
Якийсь час він мовчить.
Нарешті:
— Що ж, а тепер тут слова Еда, — каже він.
За цим я також сумую, за його дурнуватими каламбурами. Колись він говорив мені, щоб я виділяла «Анна» у слові «психо-анна-літик». «Який жах», — парирувала я. «Сама знаєш, тобі подобається», — відповідав він і мав рацію.
Знову тиша.
Тоді:
— За чим саме ти сумуєш?
Такого я не очікувала.
— Я сумую… — починаю я, сподіваючись, що речення закінчиться саме по собі.
І слова починають литися з мене струмком, як вода, що несеться з ринви, мене прориває, наче греблю.
— Сумую за тим, як ти граєш у боулінг, — кажу я, адже ці дурнуваті слова першими злітають з язика. — Сумую за тим, як ти ніколи не можеш правильно зав’язати булінь[150]. Сумую за твоїми порізами після гоління. Сумую за твоїми бровами.
Доки я це кажу, помічаю, що ноги самі несуть мене вгору сходами, по сходовому майданчику, до спальні.
— Сумую за твоїми черевиками. Сумую за тим, як ти щоранку просив мене зварити каву. Сумую за тим випадком, коли ти підмалював очі моєю тушшю для вій, і всі на тебе витріщались. Сумую за тим випадком, коли ти вперше попросив мене щось тобі зашити. Сумую за тим, який ти ввічливий з офіціантами.
У ліжку, в нашому ліжку, занурюю обличчя в його подушку.
— Сумую за твоєю яєчнею. — Бовтанкою, навіть коли б мала бути оката. — Сумую за твоїми історіями на ніч. — Героїні відмовляли принцам, натомість віддавали перевагу варіанту дописати дисертацію та отримати ступінь доктора. — Сумую за твоїм копіюванням Ніколаса Кейджа. — Хоча це стало осоружним після «Плетеної людини»[151]. — Сумую за тим, як ти довгий час вимовляв слово «глузд» як «глуз».
— Маленьке безглузде слово. Ти мене ще брала через це на глузи.
Я сміюся мокрим сміхом і розумію, що вже плачу.
— Сумую за твоїми дурними-дурними жартами. Сумую за тим, як ти завжди відламуєш по шматочку від плитки шоколаду, щоб їсти, а не просто вгризаєшся в ту драну плитку.
— Ну й словечко.
— Вибач.
— Між іншим, відламувати смачніше.
— Сумую за твоїм серцем, — кажу я.
Пауза.
— Я так за вами сумую.
Знову пауза.
— Я так люблю… — перехоплюю уривчастий подих, — вас обох.
Це не шаблон, принаймні тут я його не бачу, — а я вчилася відрізняти шаблонні слова. Я просто за ним сумую. Я сумую за ним, кохаю його. Люблю їх обох.
Настає довга й глибока тиша. Я дихаю.
— Але, Анно, — м’яко каже він, — якщо…
Знизу долинає якийсь звук.
Тихий, таке низьке гримотіння. Може бути, будинок просідає.
— Хвилинку, — кажу я Едові.
Тепер чути чіткий сухий кашель, якийсь хрип.
В мене на кухні хтось є.
— Я мушу йти, — кажу я Едові.
— Що?..
Та я вже крадуся до дверей, затиснувши телефон у руці; пальці пробігають по екрану — 911 — й великим пальцем я вже націлилася на кнопку виклику. Я згадую, коли дзвонила туди востаннє. Дзвонила багато разів, між іншим, чи намагалась додзвонитися. Хтось таки відповість мені цього разу.
Я крадькома спускаюся сходами, спітніла рука ковзає по поручню, у затемненому просторі я не бачу сходинок під ногами.
Огинаю кут, тут вже присутнє якесь світло знизу. Прослизаю до кухні. Телефон тремтить у руці.
Біля посудомийної машини стоїть чоловік, широка спина повернена до мене.
Він обертається. Я натискаю кнопку виклику.
22
— Привіт, — каже Девід.
Чорти б тебе вхопили. Я видихаю, скасовую дзвінок. Запихаю телефон назад до кишені.
— Вибач, — додає він. — Я дзвонив у двері десь півгодини тому, та подумав, що ти, мабуть, спиш.
— Я, мабуть, була в душі в цей час, — кажу я.
Він ніяк не реагує. Напевно, збентежений через мене; моє волосся навіть не мокре.
— Тому я зайшов через підвал. Сподіваюсь, ти не проти.
— Звісно, не проти, — кажу я йому. — Заходь за будь-якої нагоди. — Я підходжу до раковини, наповнюю склянку водою. Нерви зовсім висотані. — Тобі щось потрібно?
— Мені потрібен екз-акто[152].
— Екз-акто?
— Екз-акто — це ніж.
— Це щось на кшталт канцелярського?
— Саме так.
— Саме т-акто, — кажу я[153]. Зі мною щось не так?
— Я подивився під раковиною, — на щастя, продовжує Девід, — і в шухляді біля телефону. Телефон не під’єднаний, між іншим. Думаю, він розряджений.
Я й не пригадаю, коли востаннє користувалася домашнім телефоном.
— Так, справді.
— Я можу його полагодити.
Не треба, думаю я.
Я повертаюся назад до сходів.
— У мене є канцелярський ніж у комірчині для прання, — кажу я, та він вже слідує за мною.
На сходовому майданчику я зупиняюся й відчиняю двері комірчини. Всередині чорно, як на голівці згорілого сірника. Я смикаю за мотузок біля голої лампочки. Кімнатка схожа на довге вузьке горище, в самому кінці складені пляжні крісла, на підлозі стоять банки з фарбою, ніби горщики для квітів, а ще, неймовірно, але тут є і шпалери Жуї[154] — видніються пасту´шки з кавалерами і дивний наїжачений хлопчисько. Недоторканий ящик для інструментів Еда лежить на полиці. «Я не майстер на всі руки, то й що, — сказав би він. — З таким тілом, як у мене, майстром і не треба бути».
Я відмикаю ящик, нишпорю в ньому.
— Ось
