Жінка у вікні - А. Дж. Фінн
І збільшення у «Оптеки» краще, ніж бінокль.
Та тепер сором пробігає струмом крізь моє тіло. Я думаю про всіх та все, що я знімала на фотоапарат: сусідів, незнайомців, поцілунки, скандали, обгризені нігті, просипану решту, підскоки, спотикання. Хлопця Такеду із заплющеними очима, коли його пальці тремтять на струнах віолончелі. Ґреїв, що підняли у бадьорому тості келихи вина. Місіс Лорд, яка у вітальні запалює свічки на торті. Молодят Мотт у передсмертний період їхнього шлюбу, які волають одне на одного з різних кутків їхньої бордової вітальні, уламки вази на підлозі між ними.
Думаю про свій жорсткий диск, розпухлий від привласнених чужих зображень. Думаю про Джейн Расселл, яка дивилася на мене через сквер, не блимаючи. Я не невидима. Я не мертва. Я жива, на виду та осоромлена.
Я думаю про доктора Брюллова із «Завороженого»[129]. «Моя люба дівчинко, не можна битися головою об реальність і стверджувати, що її немає».
За три хвилини я повертаюся назад до кабінету. На диванчику Расселлів нікого. Я заглядаю до спальні Ітана; він там, скоцюрбився над комп’ютером.
Я обережно підіймаю фотоапарат. Він неушкоджений.
А тоді лунає дзвінок у двері.
18
— Вам тут, мабуть, збіса нудно, — каже вона, коли я відчиняю двері. А тоді хапає мене в обійми. Я сміюся нервово. — Стомилися від усіх тих чорно-білих фільмів, зуб даю.
Вона несеться повз мене. Я досі не зронила ані слова.
— Дещо вам принесла. — Вона усміхається, опускає руку в торбу. — Ще холодненьке. — Спітніла пляшка рислінгу[130]. Рот заповнює слина. Я вже сто років не пила білого.
— Ой, та не варто бу…
Але вона вже чимчикує на кухню.
За десять хвилин ми вже заливаємося вином. Джейн запалює сигарету «Вірджинія Слім», потім ще одну, і скоро повітря наповнюється локонами диму, що звиваються над нами, бовтаються попід стелею. Рислінг має присмак диму. Я усвідомлюю, що не маю нічого проти; це нагадує мені аспірантуру, беззоряні ночі під барами Нью-Гейвена[131], чоловіків із ротами, наче попіл.
— Багацько в тебе там мерло, — каже вона, оглядаючи кухонну стійку.
— Я замовляю одразу цілу партію, — пояснюю я. — Мені подобається.
— Часто поповнюєш запаси?
— Усього кілька разів на рік. — Насправді, як мінімум, раз на місяць.
Вона киває.
— Ти отак вже… Скільки ти казала? — запитує вона. — Шість місяців?
— Майже одинадцять.
— Одинадцять місяців. — Вона округлює губи. — Не вмію свистіти. Але вдай, ніби я щойно це зробила. — Вона чавить сигарету в мисочці, складає разом пальці та нахиляється вперед, наче до молитви. — То що ти тут робиш цілими днями?
— Консультую людей, — благородно відказую я.
— Кого?
— Людей в інтернеті.
— А-а-а…
— Ще вивчаю французьку через інтернет. І граю в шахи, — додаю я.
— В інтернеті?
— В інтернеті.
Вона проводить пальцем уздовж рівня вина свого келиха.
— Той інтернет, — каже вона. — Це щось на кшталт твого… вікна у світ?
— Ну, як і моє реальне вікно. — Я вказую на скляний простір за її спиною.
— Твоя підзорна труба, — каже вона, і я червонію. — Та я жартую.
— Вибач за…
Вона відмахується рукою, закурює нову сигарету.
— Та цить ти. — Дим цівкою збігає їй з рота. — У тебе є справжні шахи?
— А ти граєш?
— Колись грала. — Вона спирає сигарету на миску. — Покажи, на що ти здатна.
Ми вже по пояс занурилися у гру, коли хтось дзвонить у двері. П’ять коротких дзвінків — це доставка ліків. Джейн приймає гостей.
— Колеса з доставкою додому! — ґелґоче вона, виходячи з передпокою. — Тут є щось кльове?
— Це стимулятори, — кажу, відкорковуючи другу пляшку. Цього разу мерло.
— Оце я розумію.
Поки ми п’ємо та граємо, ми балакаємо. Ми обоє матері єдиних дітей, що я вже знала; ми обоє любимо виходити у плавання на човнах, чого я не знала. Джейн віддає перевагу гребти сама, а я більше люблю в парі; чи раніше любила, у будь-якому разі.
Я розповідаю їй про медовий місяць з Едом: як ми орендували собі на «Алеріоні»[132] тридцятифутову[133] красуню та курсували нею поміж грецьких островів, відскакуючи від берегів Санторині й Делоса, Наксоса і Міконоса.
— Лише ми удвох, — пригадую я, — несемося під вітрами Егейського моря.
— Майже як у «Мертвому штилі»[134], — каже Джейн.
Я роблю ковток вина.
— У «Мертвому штилі» вони, здається, були в Тихому океані.
— Ну, якщо не брати це до уваги, тоді точно, як там.
— І вони подалися у плавання, щоб оговтатися після нещасного випадку.
— Добре, ти маєш рацію.
— А потім вони врятували психопата, який намагався їх вбити.
— Ти даси мені донести думку, чи ні?
Доки вона супиться над шаховою дошкою, я риюся в холодильнику, витягую батончик «Тоблерон»[135] і грубо нарізаю ножем. Ми сидимо за столом, смакуємо. Солодощі на вечерю. Як любить Олівія.
Пізніше:
— До тебе хтось заходить? — Вона погладжує свого слона та суне його по дошці.
Я хитаю головою, протискуючи вино вниз по горлу.
— Ніхто. Ти та твій син.
— Чому? У чому справа?
— Не знаю. Батьки померли, а я надто багато працювала, щоб ще мати час заводити купу друзів.
— І з роботи нікого?
Я думаю про Веслі.
— У мене був лише один співробітник, — кажу. — Тож тепер у нього удвічі більше справ.
Вона дивиться на мене.
— Сумно це.
— І не кажи.
— У тебе хоч телефон є?
Я показую на домашній телефон, що сховався в кутку кухонної стійки, а тоді плескаю по своїй кишені.
— Давній-предавній айфон, але він досі працює. На випадок, якщо дзвонить мій психіатр. Чи ще хтось. Мій орендар.
— Твій гарненький орендар.
— Мій гарненький орендар, так. — Я сьорбаю вина і забираю її королеву.
— Це було жорстко, — вона змахує крупинки попелу зі столу та заливається реготом.
Після другої гри вона просить провести їй екскурсію по дому. Я вагаюся лише якусь мить; останньою людиною, яка розглядала цей будинок з першого поверху до даху, був Девід, а до нього… я вже й не пригадаю. Біна ніколи вище першого поверху не
