Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Він усе одно мене виправляє.

— Це не лише фітнес-програма.

— Та я знаю.

— То все йде добре?

— Я зцілена. Цілком здорова. — Він спокійно мене розглядає. — Справді. Із хребтом усе добре, ребра не зламані. Я більше не кульгаю.

— Так, я помітив.

— Але мені треба трохи займатися. І мені подобається Біна.

— Вона стала тобі другом.

— Можна й так сказати, — визнаю я. — Другом, якому я плачу´.

— Тепер вона приходить щосереди, правильно?

— Зазвичай.

— Гарно, — каже він так, ніби середа — це особливо сприятливий день для занять аеробікою. Він ніколи не бачився з Біною. Не можу уявити їх разом; вони наче з різних вимірів.

Час завершувати. Мені не потрібно дивитися на годинник, що згорбився на полиці над каміном, як і докторові Філдінґу, — після років практики ми обоє з точністю ледь не до секунди можемо відрахувати п’ятдесят хвилин.

— Я хочу, щоб ти продовжила приймати бета-блокатори тими ж дозами, — каже він. — Ти приймаєш півтора грами тофранілу[123]. Підвищимо дозу до двох із половиною. — Супиться. — Це пов’язано з тим, що ми сьогодні обговорювали. Мало б допомогти з настроєм.

— В мене й без того все пливе, — нагадую йому.

— Пливе?

— Чи туманиться, мабуть. Чи те, й те.

— В очах, маєш на увазі?

— Ні, не в цьому справа. Це як… — Ми вже це обговорювали, невже він не пам’ятає? Чи не обговорювали? Пливе. Туманиться. Мені справді варто випити. — Інколи в мене ніби надто багато думок на раз, докторе. Ніби у мене в мозку переповнене чотирисмугове перехрестя, яке кожен намагається проїхати одразу. — Я дещо знервовано хихикаю.

Доктор Філдінґ насуплює брови, тоді зітхає.

— Що ж, це не точна наука. Сама знаєш.

— Так. Знаю.

— Ти приймаєш чималу кількість різних медикаментів. Ми врегулюємо їх одне за одним, доки не дійдемо до правильного дозування.

Я киваю. Розумію, що це означає. Він думає, що справи погіршуються. Мені здавлює груди.

— Спробуй перейти на два з половиною грами, тоді й побачимо. Якщо будуть проблеми, ми пошукаємо щось, щоб допомогти тобі сконцентруватися.

— Якийсь ноотроп?[124] — Аддерал. Скільки разів батьки запитували мене, чи допоможе аддерал їхнім дітям, скільки разів я різко відмовляла їх від цієї ідеї, а тепер сама цього хочу. Plús ça change[125].

— Обговоримо це при нагоді, — відповідає він.

Доктор Філдінґ ручкою крає блокнот із рецептами, відриває верхній аркуш і передає мені. Той тремтить у його руці. Есенціальний тремор[126] чи низький рівень цукру в крові? Сподіваюся, що не йдеться про перші ознаки хвороби Паркінсона. Та й запитати не маю права. Я беру аркуш.

— Дякую, — кажу, поки він стоїть і поправляє свою краватку. — Використовуватиму з розумом.

Він киває.

— Що ж, тоді зустрінемося за тиждень. — Він повертається до дверей. — Анно? — Обертається назад.

— Так?

Знову киває.

— Будь ласка, купи ліки за рецептом.

Після того, як доктор Філдінґ іде, я заповнюю запит про ліки онлайн. Вони доставлять усе до п’ятої. Достатньо часу для одного келиха. Чи навіть deux[127].

Але не зараз. Спочатку я проводжу мишкою до забутого куточка робочого стола, повільно клацаю двічі по файлу Ексель-таблиці: ліки. xslx.

Тут я детально розписую всі ліки, які приймаю, всі дози, всі способи прийому… всі інгредієнти мого фармакологічного коктейлю. Схоже, я перестала його оновлювати ще у серпні.

Доктор Філдінґ, як завжди, має рацію: я приймаю чималу кількість різних медикаментів. Знадобляться обидві руки, щоб усі перелічити. А ще я знаю — і здригаюся, коли думаю про це, — знаю, що не всі з них приймаю тоді, стільки чи так, як треба, не завжди. Подвійні дози, пропущені дози, п’яні дози… Доктор Філдінґ оскаженів би. Треба серйозніше за це взятися. Не хочу втратити контроль.

Command-Q[128], і я виходжу з Екселю. Час вже випити.

17

Зі склянкою в одній руці та з «Ніконом» у другій я вмощуюся в кутку свого кабінету, зачаївшись між південними та західними вікнами, й вивчаю квартал — проводжу інвентаризацію, як любить казати Ед. Ось Рита Міллер повертається з йоги, сяюча від поту, з приклеєним до вуха телефоном. Я регулюю об’єктив та збільшую зображення: вона усміхається. Цікаво, то її підрядник на іншому дроті? Чи її чоловік? Чи ані той, ані інший?

Далі біля будинку 214 місіс Вассермен та її Генрі обережно спускаються передніми сходами. Вийшли розносити щастя й світло.

Я повертаю фотоапарат на захід: двоє пішоходів тиняються під незаселеним коричневим будинком, один тицяє пальцем на віконниці. «Добре змурований», — уявляю я собі його репліку.

Господи. Я вже вигадую розмови.

Обережно, ніби боячись викриття (а я й справді побоююся), повертаю об’єктив через сквер, на будинок Расселлів. На кухні темно й порожньо, жалюзі трохи опущені, наче заспані очі; але поверхом вище, у вітальні, чітко в межах вікна, я бачу Джейн з Ітаном, які сидять на диванчику в червону та білу смужки. Вона одягнена у светр кольору вершкового масла, який відкриває досить прямолінійну улоговину між її грудей; там же розмістився її кулон, ніби альпініст над прірвою.

Я кручу об’єктив; зображення стає різкішим. Вона говорить швидко, зуби вишкірені, руки метушаться. Його очі опущені на власні коліна, але губи перекошені тією сором’язливою усмішкою.

Я не розповіла докторові Філдінґу про Расселлів. Знаю, що він би сказав; я можу й сама їх проаналізувати. В цій сімейній одиниці — мамі, батькові та їхній єдиній дитині — я побачила відлуння себе самої. На моїй вулиці, через один будинок від мого, живе сім’я, яка колись була в мене, вирує життя, яке було моїм, — життя, яке я вважаю безповоротно втраченим, але он воно, просто по сусідству. І що? — думаю я. А можливо, вже й озвучую думку; останнім часом я вже не впевнена.

Я потягую вино, витираю губи, знову підношу «Нікон». Дивлюся крізь об’єктив.

Вона дивиться на мене.

Я опускаю фотоапарат собі на коліна.

Я не помилилася: навіть неозброєним оком я чітко бачу її прямий погляд, дещо відкритий рот.

Вона підіймає руку, махає мені.

Хочеться сховатися.

Мені помахати у відповідь? Відвернутися? Може, байдуже моргнути в її бік, показати, ніби я націлювалася деінде, кудись побіля неї? Не помітила вас?

Ні.

Я зриваюся на рівні ноги, фотоапарат валиться на підлогу.

— Облиш, — кажу я (цього разу точно кажу вголос) і виходжу з кімнати в темряву сходів.

Ніхто раніше не ловив мене на гарячому. Ні