Жінка у вікні - А. Дж. Фінн
— Ну та не поріжу я тебе. — Обережно передаю ніж йому, лезом до себе.
— Я не хочу, щоб ти сама порізалась, — каже він.
Іскорка задоволення спалахує всередині, ніби пелюстка полум’я.
— А для чого він тобі, між іншим? — Я знову смикаю за мотузок, і комірчина занурюється в ніч. Девід не рухається.
Мені спадає на думку, що отак, як ми стоїмо у темряві, я — у своєму халаті й він — з ножем у руці, це найближче, ніж я коли-небудь з ним стояла. Він міг би поцілувати мене. І він міг би вбити мене.
— Один з наших сусідів попросив мене дещо в чому допомогти йому. Повідкривати коробки та порозносити різне.
— Хто саме?
— Той, що за сквером. Расселл. — Він виходить, вирушаючи в бік сходів.
— Як він тебе знайшов? — питаю я, йдучи за ним.
— Я розклеїв кілька листівок про пошук підробітку. Він побачив одну в кав’ярні чи деінде. — Девід повертається й дивиться на мене. — Ти його знаєш?
— Ні, — відповідаю я. — Але він заходив учора, оце й усе.
Ми знову на кухні.
— Йому потрібно розпакувати кілька коробків і змонтувати якісь меблі для підвалу. Я повернуся десь по обіді.
— Не думаю, що зараз у них хтось є.
Він підозріливо змірює мене поглядом.
— Звідки ти знаєш?
Бо я слідкую за їхнім будинком.
— Виглядає так, ніби нікого немає вдома. — Я вказую на будинок 207 крізь кухонне вікно, й у той же момент у їхній вітальні спалахує світло. Алістер там же, стоїть, затиснувши телефон між щокою та плечем, на голові — безлад після сну.
— Ось і він, — каже Девід і вирушає в бік передпокою. — Повернуся пізніше. Дякую за ніж.
23
Я збираюся повернутися до Еда, запитати своє звичне «Вгадай, хто», — цього разу моя черга, але хтось стукає у двері в передпокій уже за мить після того, як Девід виходить. Я йду подивитися, чого йому ще треба.
Але з іншого боку стоїть жінка із широко розплющеними очима, струнка. Біна. Кидаю погляд на телефон — рівно полудень. Саме т-акто. Господи.
— Мене впустив Девід, — пояснює вона. — Щоразу, коли я його бачу, він стає усе вродливішим. Це колись закінчиться?
— Може, тобі варто зробити якийсь крок, — кажу я їй.
— Може, тобі варто заткнутися й приготуватись до вправ. Іди, переодягнися у щось нормальне.
Я скоряюся, і після того, як я розкручую свій килимок, ми починаємо; просто там, на підлозі вітальні. Минуло майже десять місяців, відколи я познайомилася з Біною — майже десять місяців, відколи я покинула лікарню зі спиною в синцях і пошматованим горлом, — і вже на той час ми обожнювали одна одну. Можливо, ми навіть стали друзями, як казав доктор Філдінґ.
— Тепло сьогодні. — Вона кладе гирю на мою вигнуту спину; лікті в мене трусяться. — Краще б відчинила вікно.
— Навіть не думай, — бурчу я.
— Подумай, що ти втрачаєш.
— Я багато чого втрачаю.
За годину, коли моя футболка вже геть присмокталася до шкіри, Біна підіймає мене на ноги.
— Хочеш спробувати той трюк із парасолею?
Я хитаю головою. Моє волосся липне до шиї.
— Не сьогодні. І це не трюк.
— Сьогодні саме чудовий день. Надворі тепло й гарно.
— Ні… я… ні.
— Ти з похмілля.
— І через це також.
Невеличке зітхання.
— А з доктором Філдінґом пробувала цього тижня?
— Так, — брешу я.
— І як усе пройшло?
— Нормально.
— Далеко зайшла?
— Тринадцять сходинок.
Біна вивчає мене.
— Зрозуміло. Непогано, як для панянки твого віку.
— Старію, що вдієш.
— Так? Коли твій день народження?
— Наступного тижня. Одинадцятого. Одинадцятого одинадцятого.
— Організую тобі знижку для пенсіонерів. — Вона нахиляється, спаковує гирі у футляр. — Ходімо, поїмо.
Я ніколи багато не готувала — шефом був Ед, а тепер «Свіжа доставка» підвозить мені продукти під двері: заморожені вечері, їжа для мікрохвильовки, морозиво, вино (доcтобіса вина). Також кілька порцій пісного білка й фруктів, заради Біни. І заради мене самої, як вона б заявила.
Наші обіди не враховуються в час сеансу — здається, Біна насолоджується моєю компанією.
— Мені за це тобі також платити? — якось запитала я.
— Ти й так для мене готуєш, — відповіла вона.
Тоді я саме зсувала пригорілий шмат курятини на її тарілку.
— Хіба у цьому вся справа?
Сьогодні у нас диня з медом та кілька смужок сухого бекону.
— Точно незасолений? — питає Біна про останній.
— Точно.
— Дякую, панянко. — Вона переносить шматочки дині собі до рота, стирає мед із губ. — Я читала статтю, де писалося, що бджоли можуть пролітати шість миль від свого вулика у пошуках пилку.
— Де ти таке прочитала?
— В «Економісті»[155].
— Овва, «Економіст».
— Неймовірно, правда?
— Депресивно, я б сказала. Я от не можу навіть з дому вийти.
— Стаття ж не про тебе була.
— А звучить, наче про мене.
— І ще вони танцюють. Це називають…
— Круговий танець.
Вона розриває смужку бекону надвоє.
— Звідки ти знаєш?
— Я бачила виставку медоносних бджіл у Пітт Ріверз в Оксфорді, коли там жила. То в них такий музей природознавства.
— Вау, Оксфорд.
— Я дуже добре запам’ятала круговий танець, адже ми намагалися його імітувати. Суцільна плутанина та приниження. Майже як під час моїх вправ.
— Ви були п’яні?
— Нетверезі.
— Мені тепер увесь час сняться бджоли, відколи я прочитала ту статтю, — каже Біна. — Як думаєш, що це означає?
— Я не фройдистка. Не вмію розшифровувати сни.
— А якби вміла?
— Якби вміла, я б сказала тобі, що бджоли уособлюють термінову потребу перестати питати мене про значення своїх снів.
Вона прицмокує.
— Мабуть, наступного разу доведеться змусити тебе більше страждати.
Далі ми їмо у тиші.
— Ти вже прийняла сьогодні свої пігулки?
— Так. — Насправді, не прийняла. Зроблю це після того, як вона піде.
Через деякий час у трубах починає булькотіти вода. Біна повертається у бік сходів.
— Це туалет?
— Так.
— Тут є ще хтось?
Я хитаю головою, ковтаю.
— Здається, в Девіда живе якась його подруга.
— Ну й трахаль.
— Він не янгол.
— Ти знаєш, хто вона?
— Без поняття. Ревнуєш?
— Зовсім ні.
— Ти б не відмовилася зайнятися круговими танцями з Девідом?
Вона шпурляє в мене шматочком бекону, а потім переводить тему на інше.
— У мене передбачається конфлікт наступної середи. Той же, що й минулого разу.
— Твоя сестра.
— Так. Знову повертається. Тобі підійде перенести наш сеанс на четвер?
— Цілком і повністю.
— Ура. — Вона жує, крутить свою склянку з водою. — Ти виглядаєш стомленою, Анно. Ти
