Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
«Не можна так казати, як колись бабуся!..» — образився хлопчик і, потупивши очі та смикаючи пальцями край одягу, намагався приховати сльози.
Спираючись на поруччя галереї, Ґендзі розсіяним поглядом ковзав по саду й проникав за завіси. Деякі жінки досі не зняли жалобного вбрання. На інших був звичайний одяг з гладких неяскравих тканин. Його носі своїм кольором відповідало порі року, але мало підкреслено скромний, без візерунків, вигляд. Оздоблення покоїв відрізнялося суворою простотою. Всюди панувала сумовита тиша.
«Мабуть, без мене
Швидко запустіє
Весняний сад,
Який колись так доглядала
Покійна Мурасакі...» —
сумовито подумав Ґендзі, все ще не відмовляючись від наміру про постриг у монахи.
Одного разу знічев’я Ґендзі відвідав Третю принцесу-монахиню у супроводі служниці з принцом Ніоу на руках, який, забувши про вишневий цвіт, залюбки по-дитячому грався з її сином{64} Каору. Принцеса проводила дні в молитовні перед образом Будди за читанням сутр. Хоча її звернення до буддизму не було наслідком глибокої віри, але життя давно вже стало для неї важким тягарем і вона, вже не переймаючись мирською суєтою, так спокійно присвячувала дні служінню Будді, що Ґендзі мимоволі позаздрив їй. «Навіть вона, не вельми розважлива особа, випередила мене своєю відданістю вченню Будди», — подумав він. У воді перед образом Будди плавали квіти, особливо прекрасні у променях надвечірнього сонця.
«Не стало тієї, що так любила весну, — сказав Ґендзі, — і квіти втратили для мене свою принадність. І тільки тут перед Буддою вони ще зберігають свою красу. Як рясно цвітуть ямабукі навпроти флігеля! Я ніколи не бачив таких пишних суцвіть. Благородними їх не можна назвати, але їхня яскравість і свіжість мимоволі зачіпає душу. От тільки навіщо вони так розкішно зацвіли цього року, ніби не знаючи, що пішла зі світу та, що їх посадила?»
«Ні сонце не загляне, ні весна в мою долину...»{65} — наче забувши про кінець цього вірша, прошепотіла принцеса. «Невже у неї інших слів не знайшлося?..» — ображено подумав Ґендзі, й відразу згадав про Мурасакі, яка завжди протягом всього життя вгадувала, що саме він хотів від неї почути. А чи були у неї якісь вади у молоді роки? Ні, уже тоді вона вирізнялася тонким розумом і широкою обдарованістю. Згадуючи про її духовно багату особистість, рухи й мову, він з гіркотою не міг стримати сліз.
Одного чудового вечора, коли все навколо тонуло у легкій імлі, Ґендзі вирушив до пані Акасі. Він уже давно не заглядав до неї і своєю несподіваною появою вкрай здивував її. Однак, швидко опанувавши себе, вона поводилася з такою вишуканою гідністю, що Ґендзі знову подумав про те, як вона перевершує в усьому інших жінок, але водночас не зміг втриматися від порівняння з Мурасакі. «Покійна була цілком особливою, — розмірковував він, дивлячись на пані Акасі. — Освіченою, з тонкою душею». Її чарівний образ виринув в його уяві так яскраво, що аж серце защеміло. «Чим утішити себе тепер?» — зітхнув він, розмовляючи з пані Акасі про минуле.
«Я давно зрозумів, що небезпечно віддаватися почуттям лише до однієї жінки, — казав він, — а тому намагався не прив’язуватися надто міцно до мирської суєти, а коли в очах усього світу став жалюгідним вигнанцем, то дійшов висновку, що ніщо не заважає мені відректися від світу і назавжди загубитися серед гір і полів. Відтоді минуло чимало років і моє життя наблизилося до кінця, але я так і не здійснив свого заповітного бажання, бо багато чого зв’язувало мене з цим світом. На жаль, виявилося, що досі я був надто слабовольним і нерозумним».
Хоча він не згадував про свій смуток за покійною Мурасакі, але пані Акасі здогадувалася, як йому тяжко, і співчувала йому. «Навіть людям, яким у сторонніх очах немає чого втрачати, важко порвати зв’язок зі світом, — розважливо відповідала вона. — Тим паче вам непросто зважитися на такий крок. Крім того, зайва поспішність може здатися людям несумісною з вашим високим званням і викличе осуд. Здається, найтвердішим буває рішення, прийняте після довгих вагань. Я чула, що і в давнину люди нерідко зрікалися світу внаслідок сильного душевного потрясіння або з розпачу, втративши будь-яку надію. Я не бачу в цьому нічого поганого. Але, по-моєму, вам краще почекати, поки подорослішають ваші внуки й Перший принц стане принцом-спадкоємцем. Тоді ваша душа була б спокійною...» Її розсудлива порада справляла приємне враження.
«Все-таки іноді буває краще піддатися раптовому пориву, ніж обережно зволікати, — відповів Ґендзі, довго розповідаючи їй про те, що довелося йому зазнати в житті. — Тієї весни, коли покинула світ колишня імператриця Фудзіцубо, — сказав він між іншим, — я подумав: «Якби квітучі вишні серце мали...{66}» Мені доводилося бачити Імператрицю ще дитиною, і вже тоді мене полонила її незвичайна краса. Напевне, тому я був такий вражений її смертю. Адже не завжди вболіваєш тільки за тими, з ким кревно пов’язаний. Звичайно, важко змиритися з утратою коханої дружини, з якою прожив довге життя, але горе моє безмежне ще й тому, що вона була маленькою дівчинкою, коли я побачив її вперше, виховав її і потім ми разом постаріли. І от тепер, на схилі віку я залишився сам-один, оплакуючи власну самотність і згадуючи про покійну. Повірте, мої страждання перевершують усі людські сили. Все у моєму житті пов’язано з нею, все нагадує про неї: і сумне, і витончене, і веселе... Тому-то такою невтішною є моя скорбота».
До пізньої ночі розмовляли вони про минуле й теперішнє, і Ґендзі навіть подумав: «А чи не лишитися мені тут до ранку?» — але потім відмовився від такого наміру. Мабуть, сумним поглядом проводила його пані Акасі. Та й його самого мимоволі дивувало, що він так змінився. Повернувшись у свої покої, Ґендзі майже всю ніч молився і тільки після півночі приліг ненадовго відпочити. А наступного ранку він послав пані Акасі такого листа:
«Із гніздування тимчасового
Дикі гуси додому
Верталися, жалісно курличучи,
Але, на жаль, там вирію
Вже не знайшли...»{67}
Хоча вчора жінка могла почуватися скривдженою, але, відчувши в його словах незвичну досі душевну гіркоту, пожаліла його, і, забувши про власні образи, заридала.
«Вода на рисових полях,
Куди дикі гуси спускалися,
Несподівано висохла,
І відбитих у ній квітів
Більше ніхто не побачить»{68}, —
відповіла вона. Її незмінно витончений почерк викликав у Ґендзі спогади про те, що покійна Мурасакі тривалий час вважала пані Акасі суперницею, але з плином часу між ними запанувала взаємна довіра, хоча не всі помічали, що ставлення Мурасакі мало значною мірою формально-ввічливий характер. Коли Ґендзі ставало вкрай сумно, він іноді відвідував її для розмови, але ніколи не залишався у неї на ніч.
Одного разу Ханацірусато з Літніх покоїв прислала йому нове вбрання, зшите до дня заміни одягу.
«Пора настала
Нове вбрання на літо
Вам вдягти,
Але чи так само легко
Позбутися думок колишніх?» —
написала вона йому, а Ґендзі відповів:
