Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

Надвечір подув сильний вітер. Побажавши помилуватися садом, Мурасакі насилу піднялася з постелі й сіла, притулившись до лавочки-підлокітника. Саме тоді в покої увійшов Ґендзі. «Яке щастя, що ви нарешті встали! — сказав він. — Видно, приїзд Імператриці пішов вам на користь».

Побачивши, як він радіє при найменших ознаках послаб­лення її хвороби, Мурасакі, з жалем подумавши: «Як же він сумуватиме, коли мене не стане...» — промовила:

«Блищатимуть недовго

Росинки на листочках хаґі,

Бо як подує раптом вітер,

Вони безслідно зникнуть,

Наче ніколи й не були...»

Недовговічність роси на квітах під сильним вітром Ґендзі з нестерпним болем сприйняв як порівняння із душевним станом Мурасакі.

«Одні за одними,

Немов росинки,

Зникають люди.

Невже покинемо цей світ

Окремо, а не разом, як мріяли колись?» —

відповів Ґендзі, навіть не приховуючи сліз.

«У світі, де осінній вітер

З листя квітів

Вмить струшує росу,

Хіба лиш їй

Така судилась доля?» —

сказала Імператриця.

Обидві жінки були такі прекрасні, що Ґендзі мимоволі подумав: «О, як би мені хотілося, щоб так тривало вічно!..» Але, на жаль, життя непідвладне людським бажанням, і неможливо зупинити присуд долі.

«А тепер залиште мене, — попросила Мурасакі. — Здається, мені знову стало гірше. Я б не хотіла обтяжувати вас своїм нещасним виглядом...» І вона лягла, відгородившись ширмою. Видно, життєві сили остаточно покинули її.

«Та що це з вами?..» — Імператриця, вся у сльозах, взяла Мурасакі за руку, відчуваючи, що життя хворої тане, немов роса на сонці. В усі монастирі було розіслано гінців, щоб замовити нові молебні. Оскільки подібні випадки траплялися з Мурасакі й раніше, Ґендзі, впевнений у тому, що і цього разу на неї напали злі духи, велів усю ніч виголошувати в покоях заклинання і читати молитви, але, на жаль, марно, бо вдосвіта Мурасакі не стало.

Імператриця вважала глибоко знаменним той факт, що, вона, не встигнувши виїхати до палацу, лишалася всю ніч біля хворої. А всі, хто не вірив у неминучу розлуку, тепер, охоплені незмірним горем, немов блукали у похмурому до­світньому сні. Ніхто не зміг залишитися стриманим. Служниці Мурасакі від горя зовсім втратили тяму. А що вже казати про Ґендзі? Хіба міг він змиритися з такою втратою? Побачивши поблизу Юґірі, Ґендзі сказав: «Тепер вона покинула нас остаточно. Я ніколи не пробачу собі, якщо хоча б тепер не виконаю її завітного бажання. Багато священників і монахів уже розійшлися, але, на щастя, дехто залишився. Їхні молитви не затримали її на цьому світі, але хіба не можна сподіватися на милість Будди принаймні тепер, коли вона вже опинилася в дорозі до іншого світу? Розпорядіться приготувати її до постригу. Сподіваюся, залишилися монахи, які можуть це зробити?»

Ґендзі намагався зберігати спокій, але зблідле обличчя і нескінченний потік сліз по щоках видавали його душевний стан настільки, що Юґірі не міг залишитися байдужим до батькового горя. «Буває, що злі духи навмисне вводять людей в оману, — сказав він. — Може, так сталося і цього разу. І тоді ваше бажання вельми доречне. Адже людина, прийнявши постриг навіть на один день або одну ніч, отримає винагороду на тому світі. Але якщо вона померла безповоротно, то постриг нічого доброго не принесе їй, а лише завдасть близьким ще більшого страждання. Не знаю, що вам й сказати...» Однак, покликавши монахів, залишених служити поминальні молебні у покоях Мурасакі, Юґірі дав їм відповідні вказівки.

Хоча Юґірі ніколи не мав зухвалих думок щодо Мурасакі, але з того давнього ранку, коли погляд його вловив в напівтемряві чарівні обриси її постаті, він мріяв побачити її знову або ж хоча б почути здалеку її голос. «На жаль, почути її голосу вже не вдасться, але побачити ще раз її останки я зможу...» — думав він, не приховуючи сліз. Навколо так голосно плакали і стогнали служниці Мурасакі, що Юґірі вимогливо наказав: «Та замовкніть! Хоч на хвилину...» — і, ніби розмовляючи із самим собою, підняв завісу навколо покійної, але в досвітній напівтемряві нічого не побачив. А тим часом Ґендзі поставив біля постелі світильник, щоб роздивитися її обличчя, таке навдивовижу рідне й прекрасне. Ґендзі все дивився на дружину і не міг надивитися. Він бачив, що Юґірі підняв завісу, але був таким розгубленим, що навіть не подумав прикрити Мурасакі.

«Вона зовсім не змінилася, — сказав Ґендзі. — І все ж таки це кінець». Він закрив своє обличчя рукавом. Юґірі також плакав і насилу розплющив очі, щоб подивитися на покійну. На жаль, від цього йому стало ще тяжче, ще болісніше на серці. Волосся Мурасакі, недбало відкинуте назад, розсипалося на узголів’ї. Густе й пишне, без жодного сплутаного пасма, воно блищало як ніколи. Осяяне яскравим світлом, її обличчя вражало дивовижною білизною, що немов променилася зсередини. Мурасакі лежала, байдужа до всього на світі, а її природна краса здавалася ще досконалішою, ніж за життя. Розглядаючи таку бездоганну вроду, Юґірі раптом спіймав себе на безглуздій думці: «А що, якби моя душа, покидаючи тіло, знайшла собі притулок у такій прекрасній оболонці?»

Оскільки багаторічні служниці Мурасакі перед таким горем виявилися безпорадними, то Ґендзі, з неймовірним зусиллям опанувавши себе, сам узявся до підготовки похорону. Йому довелося зазнати чимало прикрощів у житті, але подібного досвіду він ще не мав і навряд чи матиме коли-небудь у майбутньому. Похорон відбувся того ж дня. З огляду на те, що все у цій сумній справі підпорядковане певним правилам, Ґендзі недовго міг споглядати «цикади оболонку{54}». Церемонія проходила з особливою урочистістю на великій галявині, переповненій людьми і каретами так, що не залишалося вільного клаптика землі. Невимовний смуток охопив усіх присутніх, коли Мурасакі, перетворившись у дим, піднялася в небо, хоча у цьому й не було нічого надприродного. Ґендзі ледве стояв, підтримуваний охоронцями, а всі, навіть простолюд, співчутливо дивлячись на горе такої поважної особи, гірко плакали. Жінкам, які проводжали свою господиню в останню путь, здавалося, що їм сниться страшний сон, і вони так плакали, що повипадали б з карет, якби їх не підтримували їхні слуги. Ґендзі згадав той світанок, коли не стало матері Юґірі. Мабуть, тоді він зберігав холоднокровність, бо добре пам’ятав, як повний місяць плив по небу. А от сьогодні в його очах увесь світ зовсім потьмянів.

Мурасакі померла чотирнадцятого дня, а її похорон відбувався на світанку п’ятнадцятого. Вгору піднімалося сонце, щедро заливаючи рівнину світлом, що не оминало жодної краплини роси. Роздумуючи над зрадливою мінливістю світу так, як ніколи раніше, Ґендзі відчував до нього справжню огиду. Як зможе він тепер жити далі, коли дружини не стало? Хіба, зазнавши такого горя, він не має права здійснити своє давнє бажання? Але, подумавши, що багато хто осудить його за таку легкодухість, він вирішив ще трохи почекати, хоча нестерпний біль стискав його серце.

Юґірі залишався