Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
«Своїм життям
Давно уже не дорожу,
Та все-таки не можу
Спокійно думати про те,
Що не стане скоро хмизу{51}...»
Остерігаючись того, щоб надто сумну відповідь не було сприйнято як ознаку її душевної нечуйності, пані Акасі відповіла невизначено:
«Сьогодні вперше
Ви почали збирати хмиз,
Але у цьому світі
Вам ще довго доведеться
Прагнути Великого Закону...»
Цілісіньку ніч не змовкав барабан услід за урочистими голосами монахів. Коли небо почало світлішати, у просвіті густого туману заблищали провісники весни — квіти і, заглушуючи голоси флейт, защебетали птахи. Здавалося, ніби нічого прекраснішого та зворушливішого і бути не може. Та коли, виконуючи танець «Князь Лін-ван», танцівники робили заключні па, гості в захопленні скинули яскравий верхній одяг їм у подарунок. Світ ще не бачив такого прекрасного видовища! Обдаровані музиканти з-поміж принців і столичних вельмож втішали слух присутніх прекрасною музикою. І вищі, і нижчі з них віддавалися нестримним розвагам. Неважко собі уявити, яким смутком була сповнена душа Мурасакі, яка знала про свій близький кінець.
Можливо, саме тому, що вона увесь день провела на ногах, наступного ранку Мурасакі злягла зовсім знесилена. «Мабуть, я востаннє бачу обличчя людей, які протягом років збиралися на такі урочистості, й слухаю їхню майстерну гру на флейті й кото», — думала вона, пильно вдивляючись в обличчя навіть тих людей, яких раніше наче ніколи й не помічала. А ще важче було їй розлучатися з тими, з ким ділила вона радощі літніх і зимових розваг, з ким часто музикувала разом, навіть якщо іноді щодо них в її серці мимоволі спалахував дух суперництва. Звичайно, їм потім також доведеться покинути цей світ, але як сумно, що вона піде першою! Як тільки церемонія закінчилася і гості почали роз’їжджатися, Мурасакі болісно відчула, що розлучається з ними назавжди. І ось що написала вона тоді Ханацірусато:
«Хоча моє життя
Невдовзі обірветься,
Та вірю, що сьогодні
Закон Великий
Нас назавжди пов’язав».
А та відповіла:
«Я знаю, що ніщо
Нас не розлучить,
Хоча й мені
Недовго залишилось жити
Згідно з цим Законом...»
Після цієї церемонії Мурасакі ще замовила безперервне читання сутр та очисні молитви. Невдовзі вони стали проводитися тут щодня, бо звичайні служби не приносили хворій полегшення. Одночасно відбувалися молебні у різних храмах.
Коли ж настало літо, хоча й не спекотніше, ніж зазвичай, Мурасакі все частіше непритомніла. Хвороба без певних ознак підкошувала її сили, і вона з кожним днем щораз слабшала, хоча, здавалося, не зазнавала особливих мук. «Що буде з нею?» — запитували себе жінки, і від страшного передчуття у них темніло перед очима.
Дізнавшись про щоденне погіршення стану хворої, на Другу лінію приїхала імператриця Акасі{52}. Вона мала зупинитися у східному флігелі, й Мурасакі приготувалася прийняти її у головному будинку. Церемонія зустрічі нічим не відрізнялася від звичайної, але Мурасакі відчувала глибокий сум через те, що, на жаль, не побачить, як діти Імператриці стануть дорослими, і ніколи не дізнається, як складеться їхнє подальше життя. Коли придворні з ескорту Імператриці називали свої імена, вона уважно прислухалася до їхніх голосів, мимоволі впізнаючи знайомі. Імператрицю супроводжували високі вельможі.
Мурасакі довго розмовляла зі своєю колишньою вихованкою, якої давно не бачила. Під час їхньої розмови увійшов Ґендзі. «Боюся, що цієї ночі я почуватимусь вигнаним з гнізда птахом. Це вельми неприємно. Але не буду вам заважати...» — сказав він і пішов у свої покої. Він радів, що дружина підвелася, але, на жаль, така втіха була тимчасовою.
«Шкода, що наші покої не поруч, — сказала Імператриця. — Мені дуже незручно просити вас приходити до мене. А відвідувати вас сама я також не можу...»
Дізнавшись про те, що Імператриця на деякий час затрималася у головному будинку, туди прибула пані Акасі, і вони довго розмовляли втрьох, ділячись потаємним. Хоча останніми днями Мурасакі багато чого передумала, але, як розумна людина, вона уникала розмов про те, що буде, коли її не стане. Вона лише нарікала на непостійність світу, спокійно, стримано та розсудливо. Її сумний вигляд промовляв краще за слова.
«Я так хотіла б побачити їх у майбутньому дорослими! — сказала Мурасакі, дивлячись на дітей Імператриці. — Мабуть, тільки це бажання змушує мене шкодувати за своїм нетривким життям». З її обличчя, як і раніше прекрасного, скапували сльози. «Ой, навіщо про сумне згадувати?» — подумала Імператриця і також заплакала. «До речі, чи можу я сподіватися, що ви візьмете під свою опіку моїх служниць, коли мене не стане? Вони довго служили у нас, але, не маючи надійної опори серед родичів, можуть опинитися в скруті», — спитала принагідно Мурасакі, хоча відчувала, що не годилося зараз починати таку розмову.
Незабаром мало розпочатися сезонне читання сутр, і Мурасакі перейшла у свої покої Західного флігеля.
Одного разу, коли їй трохи полегшало, вона покликала до себе Третього принца{53}, миловидого і жвавого. Скориставшись тим, що поруч не було нікого, вона посадила його перед собою і запитала: «Ти згадуватимеш про мене, коли мене не стане?» «А хіба ви покинете мене? Я люблю вас більше за всіх, більше за Імператора, і більше за Імператрицю. Без вас мені буде дуже погано». Хлопчик витирав очі, приховуючи сльози. Він був такий гарний, що Мурасакі мимоволі всміхнулася крізь сльози. «Коли ти виростеш, то житимеш у цьому будинку. Бачиш, у саду перед флігелем ростуть червона слива і вишня? Старанно доглядай за ними і щоразу, коли вони цвістимуть, приходь сюди милуватися їхнім цвітом. Не забувай також підносити їх Будді», — наставляла Мурасакі принца, а він, уважно дивлячись на неї, згідливо кивав головою, потім поспішно схопився і втік, щоб сховати від неї свої сльози. Цей Третій принц і Перша принцеса з дитинства перебували під опікою Мурасакі, і їй було гірко від самої думки, що вона не побачить їх дорослими.
Коли нарешті настала довгоочікувана осінь, принісши з собою помітну прохолоду, Мурасакі начебто трохи ожила, але не надовго. Хоча осінній вітер ще не пронизував душу, та сльози не висихали на її рукавах. Помітивши, що імператриця Акасі готується до повернення в палац, Мурасакі просила її ще трохи побути з нею, але не сміла її затримувати, бо Імператор раз у раз надсилав гінців. Перед від’їздом Імператриця зайшла в покої хворої, яка вже не мала сил прийти до неї сама. Збентежена такою незаслуженою увагою Імператриці, але радіючи побаченню, Мурасакі постаралася прийняти її якомога гідніше. За час хвороби вона дуже схудла, але навіть тепер, у такому стані, її благородство стало ще привабливішим. В юності вона вирізнялася такою яскравою красою, що могла
