Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

проте знайшли собі розраду у турботах про Ґендзі, який не залишав будинку на Другій лінії навіть для відвідин будь-кого з близьких йому осіб. Тужачи на самоті, він тепер ставився байдуже до жінок, які колись, хоч на короткий час, все ж привертали його увагу, і навіть служниць, що залишалися чергувати у його покоях, тримав на відстані. Іноді, щоб розвіяти нудьгу, Ґендзі заводив розмову з жінками про минуле. Тепер, далекий від суєтних помислів, він часто згадував, як іноді засмучував Мурасакі своїми короткочасними любовними історіями. «Навіщо ж я змушував її страждати через випадкові примхи й легковажні захоплення? — думав він із запізнілим каяттям. — Незлопам’ятна, прозорлива, наділена незвичайним розумом, вона знала, яка глибока моя любов до неї, проте кожне нове свідчення моєї невірності доводило її до розпачу, змушуючи сумніватися у моїх почуттях». Багато жінок прислуговувало у будинку протягом років і, ясна річ, знали чимало. Зокрема, вони розповіли Ґендзі, як страждала Мурасакі, коли у садибу на Шостій лінії переїхала Третя принцеса, хоч зовні зберігала спокій і вдавала безтурботність... А як ласкаво вона зустріла його того ранку після заметілі, коли він, чекаючи, поки йому відчинять двері, ледь не задубів від холоду... Як вона ховала промоклі від сліз рукава, щоб він ні про що не здогадався. «Чи ж судилося нам коли-небудь зустрітися? — думав він уночі, згадуючи минуле. — Може, хоч уві сні?»

Всю ніч він не заплющував очей, а коли розвидніло, почув голос жінки, яка поверталася у свої покої: «Ой, скільки снігу!» Так, того далекого дня також падав сніг... Але тепер Ґендзі був сам-один, і його серце болісно защеміло.

«Якби я міг

Цей осоружний світ покинути

Й розтанути, як сніг!

Та, видно, жити

Ще судилося...» —

проказав він сам до себе.

Помивши руки, Ґендзі за своїм звичаєм спробував заглушити своє горе у молитві. Служниці поставили біля нього жаровню, попередньо розворушивши у ній розпечені під попелом вуглини. Цюнаґон і Цюдзьо були готові розважати його розмовою.

«Минула ніч, проведена на самоті, здалася мені, як ніколи, сумною. Тепер, коли я мав би зі спокійною душею зосередитися на виконанні заповідей Будди, я переймаюся суєтними справами», — поскаржився Ґендзі й, поглядаючи на жінок, мимоволі подумав: «Адже якщо після смерті Мурасакі я прийму постриг, їхнє життя буде зовсім безрадісним...» У такі дні особливо важко було втриматися від сліз навіть байдужому, слухаючи, як Ґендзі своїм тихим голосом читає слова сутри. А що вже казати про служниць, які вдень і вночі бачили його засмучене обличчя?

«Завдяки високому походженню я досі жив, ні в чому не відчуваючи нестачі, — згадував Ґендзі, — але все одно я вважав, що мені судилося зазнати більше прикрощів, ніж будь-кому на світі. Видно, сам Будда наділив мене такою долею, щоб я збагнув страждання і марноту цього світу. Я довго жив, заплющуючи на все це очі, аж поки наприкінці життя на мене не звалилося жахливе нещастя. Лише тепер я сповна усвідомив свою безталанність і обмеженість моїх сердечних сил, відчувши, що більше ніщо не прив’язує мене до світу. І все ж таки мене лякає думка про близьку розлуку з вами. Останнім часом ми зблизилися більше, ніж за всі ті роки, коли ще жила ваша господиня. Так завжди буває у нашому світі, хоч важко з цим змиритися...»

Він спробував витерти очі, але сльози котилися по його щоках нестримним потоком, і, дивлячись на нього, жінки також заплакали. Вони хотіли сказати, що і їм сумно від самої думки про розлуку з ним, але їхні несказані слова тонули у риданнях. На такі розмови Ґендзі викликав до себе добре знайомих служниць тихими ранками, після виснажливих нічних зітхань, або сумними вечорами, після тужливих днів. Служницю Цюдзьо він знав ще дівчинкою і, мабуть, не раз потай накидав на неї оком, але вона, відчуваючи незручність перед Мурасакі, сторонилася його. А тепер, після смерті дружини, він дорожив вже її улюбленицею, як пам’яттю про покійну. Вона була миловидна, привітна, і нагадувала йому сосну «унаї{59}», тож він віддавав їй більшу перевагу, ніж будь-кому іншому. Ґендзі зустрічався тільки з найближчими людьми. Хоча до нього приходили добре знайомі високі вельможі й брати, але він майже нікого не приймав, бо побоювався, що не зуміє, попри всі зусилля, зберегти при них холоднокровність. Адже останнім часом він так занепав духом, що легко міг припуститися у розмові якоїсь недоречності, яка на довгі роки після його смерті закріпила б за ним погану славу. І хоча його вперте небажання зустрічатися з людьми можна було розцінити як ознаку душевного занепаду, він пішов на це, міркуючи, що одна справа — знати про щось з чужих слів, і зовсім інша — самому бути свідком. Тепер навіть з Юґірі він розмовляв тільки через ширму. Однак Ґендзі не наважувався остаточно порвати зв’язок зі світом, поки люди не заспокояться і не перестануть вважати, що нещастя змінило його до невпізнання. Іноді він відвідував жінок у садибі на Шостій лінії, але як тільки там з’являвся, то потік їхніх сліз починав лити з такою силою, що з часом пропало бажання туди часто приїжджати.

Тим часом імператриця Акасі повернулася в Імператорський палац, залишивши з Ґендзі Третього принца{60}. І от тепер Ґендзі розчулено спостерігав за тим, як хлопчик, згадуючи, що так веліла бабуся{61}, дбайливо доглядав червону сливу перед Західним флігелем. Коли настав другий місяць, одні сливи вже розцвіли, а на інших тільки почали розкриватися пуп’янки. На гілках тієї червоної сливи, огорнутій легким серпанком, дзвінко співав соловей. Ґендзі спустився у сад помилуватися квітами.

«Немає вже тієї господині,

Що сливу цю садила

І милувалася квітами,

Проте соловей знов прилетів сюди,

І наче не сталося нічого, знай співає...» —

тихенько проказав він.

Коли на початку третього місяця весна поступово заяскріла звичними барвами, сад набрав свого колишнього вигляду, але це не тішило Ґендзі, ба навіть навпаки, він не знав спокою, бо кожна дрібниця будила в його душі такі болісні спогади про Мурасакі, що йому хотілося сховатися у далеких горах, де не чути й пташиного співу. Навіть на пишний жовтий цвіт «ямабукі»{62} він дивився крізь сльози. Ще не встиг­ли обсипатися прості вишні, як розцвіли махрові, а вслід за ними й гірські вишні «кабадзакура». Коли ж відцвіли і вони, настав час гліциній. Покійна Мурасакі, глибоко збагнувши закони цвітіння квітів, посадила у саду ранні і пізні рослини так, щоб вони розцвітали по черзі у відповідний час.

«От і моя вишня розцвіла! — радів Третій принц. — Що зробити, щоб цвіт довго не обсипався? Може, обгородити її з усіх боків ширмами? Тоді ніякий вітер до неї не підступить». Хлопець дуже пишався такою вдалою думкою, і, дивлячись на його чарівне личко, Ґендзі мимоволі всміхнувся: «Справді, мабуть, це розумніше, ніж прикривати рукавом небо»{63}. Цей онук був тепер у його житті єдиною розрадою.

«Нам недовго залишилося по-дружному спілкуватися, — сказав Ґендзі зі сльозами на очах. —