Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Мені дуже шкода того полку, — сказала дівчина.
Вона сказала це спросоння.
— Так, — відповів полковник. — І мені теж. Давай вип'ємо за нього. А потім поспи ще трохи, доню. Війну закінчено й забуто.
«Тільки, будь ласка, не думай, що я надто високої думки про себе, — сказав він, не промовляючи цього вголос. Його остання любов знов заснула. Спала вона не так, як журналістка. Він не любив згадувати, як та спить, але пам'ятав. Хоч і хотів забути. — Спала вона не дуже гарно, — подумав він. — Не те що ця дівчина, яка немовби й не спить, а просто вії склепила. Спи спокійно, — подумав він.
А хто ти в біса такий, щоб ганити ремесло журналісток? Адже ж і в тебе не краще ремесло, та й повелося тобі не дуже добре.
Ти хотів дослужитися до генерала в армії Сполучених Штатів і досяг свого. Але кар'єри так і не зробив і тепер гудиш усіх, кому більше пощастило».
Його покаянний настрій скоро розвіявся, і він додав подумки: «Помовчімо про підлабузників, хабарників та проноз, які хоч І командували, але ніколи не билися.
Правда, під Геттісбергом було вбито кілька вихованців військової академії. Та то була славнозвісна битва, й обидві армії билися по-справжньому.
Не лютуй. Того дня, коли налетів експрес «Валгалла», помилково вбило генерала Макнейра. То чого ж ти лютуєш? Виходить, вбивають і вихованців військової академії, адже статистика це підтверджує.
А як же я зможу згадувати, якщо не лютуватиму?
Гаразд, лютуй, скільки хочеш. І розкажи про все цій дівчині, але мовчки, щоб не засмутити її,— поглянь, як гарно вона спить».
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
«Спи спокійно, моя любове, а коли прокинешся, я вже закінчу свою сповідь, жартами відверну твої думки від свого triste métier [196], і ми підемо купувати маленького негра або мавра з чорного дерева, з тонким обличчям і тюрбаном, обсипаним діамантами. Ти пришпилиш його до сукні, і ми підемо до «Гаррі» випити вина й побачитися з друзями, які навідуються туди в цю пору.
Ми пообідаємо у «Гаррі» або вернемося сюди, і мої речі вже будуть спаковані. Ми попрощаємося з тобою, і я сяду з Джексоном у motoscafo[197], перекинусь веселим жартом із Gran Maestro, помахаю рукою всім іншим членам Ордену, і, судячи з того, як я себе почуваю, ставлю один проти десяти або два проти тридцяти, що ми ніколи більше з тобою не побачимось..
Хай тобі чорт! — сказав він, ні до кого не звертаючись і, певна річ, не вголос. — Я завжди почував себе так перед боєм, і майже щоосені, і завжди, коли покидав Париж. Та, мабуть, це не означає, що неодмінно станеться лихо.
Та й кого воно цікавить, крім мене самого, Gran Maestro й цієї дівчини. В кожному разі, не начальство!
Мені й самому начхати на це. Хоч, мабуть, пора вже навчитися чи звикнути не чхати на те, що цього не заслуговує. Це так само ясно, як те, що повія — це повія, тобто така жінка, яка… і т. д.
Не треба думати про це, мій лейтенанте, капітане, майоре, полковнику чи пане генерале. Облиш, і хай буде проклята бридка стара бабера, що її так вдало змалював Ієронім Босх. Сховай свою косу в піхви, стара, якщо в тебе є для неї піхви. Або, — додав він, згадавши про Хюртгенський ліс, — візьми свою косу і вдавись!
Так, це був Пашендейл, справжній Пашендейл, де стовбури дерев злітали в повітря», — розповідав він самим тільки химерним відблискам на стелі. А потім подивився, чи міцно спить дівчина, боячись засмутити її навіть думкою.
Тоді поглянув на портрет і подумав: «Їх у мене аж дві,— одна лежить, повернувшись набік, а друга дивиться мені в лице. Ну й щастить же тобі, сучий ти сину, чого ж ти скиглиш!»
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
«Першого ж таки дня ми втратили там трьох командирів батальйонів. Одного вбили через двадцять хвилин, двох інших — трохи згодом. Для журналіста це тільки голі цифри. Але ж хороші командири батальйонів не ростуть на ялинах, навіть на різдвяних ялинках, яких так багато в тих лісах. А скільки ж тоді командирів рот ми втратили? Я міг би й це пригадати.
Їх теж не вирощують і не печуть, як картоплю. Ми отримали якесь поповнення, і, пригадую, я подумав: краще й доцільніше постріляти їх одразу, на місці, де вони вилазять із ваговозів, аніж потім тягти звідти, де їх усе одно повбивають, і ховати, як належить. Щоб везти їхні трупи, потрібні люди й бензин: щоб копати могили, також потрібні люди. А ті люди теж мусять битися і гинути під кулями.
Безперестану сипав сніг чи крупа, був дощ, туман; дороги були заміновані, подекуди аж по чотирнадцять мін у ряд, машини буксували, загрузнувши в багні, і ми втрачали їх одна за одною, звичайно, разом з людьми, що в них сиділи.
Противник поливав нас пекельним вогнем з мінометів і прострілював усі просіки з кулеметів та автоматів; він продумав усе до дрібниць, тож хоч би як ти старався його перехитрувати, а все одно опинявся в пастці. До того ж він ввів у дію важку артилерію.
Отже, вижити там було дуже важко, навіть коли ти сидів тихенько. А ми ж ходили в атаку, і то кожнісінького дня.
Та годі про це. Хай йому дідько. Ось я згадаю ще тільки два випадки, щоб спекатися їх назавжди. Один стався на лисому пагорку, по дорозі до Гроссау.
Якраз перед тим як вибратися на відкрите місце, — а воно прострілювалося польовими гарматами, — ви потрапляли в мертву зону, де вас могли дістати тільки гаубичним загороджувальним вогнем або з мінометів праворуч. Коли ми відкинули ворога, то виявилося, що його міномети добре прострілювали й цю ділянку.
Та все-таки це було досить безпечне місце; їй-богу, не брешу, та тут і не збрешеш. Сробуй обдури тих, хто побував у Хюртгенському лісі. Збрешеш — і тебе зразу піймають, тільки-но рота розтулиш, хоч би ти був і тричі полковником.
Отут нам і зустрівся отой ваговоз; обличчя у водія було
