Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
Вона підмалювала губи, надавши їм виразу, який він любить, і сказала до себе, розмазуючи рівненько помаду: «Не думай ні про що. Не думай. І не смій супитись через те, що він їде сьогодні».
— Яка ти гарна.
— Спасибі. Мені хочеться бути гарною для тебе, якщо це мені вдасться і якщо я взагалі можу бути гарною.
— Яка співуча італійська мова.
— Так. Містер Данте теж був такої думки.
— Gran Maestro, — покликав полковник. — Чим нас нагодують у вашій Wirtshait?[203].
Gran Maestro крадькома стежив за ними — з любов'ю і без заздрощів.
— Вам подати м'ясо чи рибу?
— Сьогодні не п'ятниця, — сказав полковник. — Рибу їсти не обов'язково. Тому дайте мені рибу.
— Отже, камбала, — сказав Gran Maestro. — А вам, ласкава пані?
— Що завгодно. Ви краще за мене розумієтесь на їжі, à я люблю все.
— Вибирай сама, доню.
— Ні. Хай вибирає той, хто розуміється краще за мене. Я після пансіону ніяк не можу наїстися.
— Ну, то я приготую вам сюрприз, — сказав Gran Maestro.
У нього було довгасте лагідне обличчя, сиві брови над ледь побриженими повіками й життєрадісна усмішка старого солдата, який радіє, що він іще живий.
— Що новенького в Ордені? — спитав полковник.
— Я чув, що наш патрон ускочив у халепу. У нього конфіскували майно. Чи принаймні наклали арешт.
— Сподіваюся, він якось викрутиться.
— За патрона можна не турбуватись. Він пережив і не такі бурі.
— За нашого патрона! — сказав полковник.
Він підніс келих, повний щойно відкоркованої чистої вальпо-лічелли.
— Випий за нього, доню.
— Я не питиму за таку свиню, — сказала дівчина. — До того ж я не належу до вашого Ордену.
— Ні, вас уже прийняли до нього, — сказав Gran Maestro. — Por merito di gueira [204].
— Тоді доведеться-таки випити, — погодилася дівчина. — Але чи справді мене прийняли до Ордену?
— Атож, — відповів Gran Maestro. — Хоч вам іще не видали свідоцтва, я призначаю вас Верховним Почесним Секретарем. Полковник відкриє вам таємниці Ордену. Відкрийте їй наші таємниці, прошу вас, полковнику.
— Залюбки, — сказав полковник. — А рябого нема поблизу?
— Ні. Він гуляє зі своєю коханою. З міс Бедекер.
— Тоді все гаразд, — сказав полковник. — Ти повинна збагнути головну таємницю… Поправте мене, Gran Maestro, якщо я помилюсь.
— Починайте, — сказав Gran Maestro.
— Починаю. Слухай уважно, доню. Це Найвища Таємниця. Слухай! «Любов є любов, а радість є радість. Та все змовкає, коли вмирає золота рибка».
— Посвячення відбулося, — проголосив Gran Maestro.
— Я дуже рада і пишаюся, що стала членом вашого Ордену, — мовила дівчина. — Та, сказати по правді, він якийсь грубий, ваш Орден.
— Що правда то правда, — погодився полковник. — А тепер, Gran Maestro, скажіть, що ми будемо їсти, якщо це не секрет.
— На перше enchillada з крабів по-венеціанському, тільки холодна. Краби в шкаралупі. Потім камбала — для вас, а для вас, ласкава пані,— смаженина. А яких овочів вам дати?
— Всіх, які є,— сказав полковник.
Gran Maestro пішов, і полковник спершу поглянув на дівчину, а тоді на Великий канал за вікном, що вигравав чарівними переливами — їх видно було навіть звідси, із найдальшого куточка бару, вдало переобладнаного під ресторан, — і сказав:
— Доню, чи я вже говорив, що кохаю тебе?
— Ти вже давно цього не казав. Але я кохаю тебе.
— А що стається з людьми, які люблять одне одного?
— Та, певне, вони спершу кохаються й щасливіші за інших.
А потім один із них приречений на довічну порожнечу.
— Я не хочу бути нечемним, а то б я тобі відповів, — сказав полковник. — Прошу тебе, не треба ніякої порожнечі!
— Постараюся, — відповіла дівчина. — Я сьогодні стараюся з самого ранку, відколи прокинулась. Стараюся з того дня, як ми пізнали одне одного.
— От і старайся, доню.
Потім полковник звернувся до Gran Maestro, що, віддавши розпорядження, знов підійшов до них:
— Пляшку того vino secco[205] зі схилів Везувію до камбали.
А решту ми запиватимемо вальполічеллою.
— А мені можна запивати смаженину сухим вином? — спитала дівчина.
— Ренато, доню! Звичайно, можна. Тобі все можна.
— Коли вже пити, я хочу пити те саме вино, що й ти.
— Добре біле вино в твоєму віці дуже добре і зі смажениною, — сказав полковник.
— Жаль, що між нами така велика різниця в літах.
— А мені це дуже подобається, — заперечив полковник. — Хіба що… — він раптом затнувся, а тоді додав: — Будьмо fraîche et rose сотте au four de bataille[206].
— Хто це сказав?
— Не знаю. Я почув це, коли вчився в Collège des Maréchaux[207]. Дуже претензійна назва. І все ж я його закінчив. Та найкраще я знаю те, чого навчився від фріців, воюючи з ними. Вони — найкращі солдати. Тільки не вміють розрахувати свої сили.
— Будьмо такими, як ти сказав, і скажи, що ти мене любиш.
— Я люблю тебе, — мовив він. — Можеш не сумніватися.
— Сьогодні субота, — мовила вона. — А коли буде наступна субота?
— Наступна субота — рухоме свято, доню. Знайди мені людину, яка зможе щось сказати про наступну суботу.
— Ти й сам сказав би, якби схотів.
— Ось я спитаю Gran Maestro, може, він знає. Gran Maestro, коли буде наступна субота?
— À Pâques ou à la Trinité[208],— відповів Gran Maestro.
— A чому з кухні не чути ніяких запахів, що додали б нам доброго настрою?
— Бо вітер дме не з того боку.
«Так, — подумав полковник. — Вітер дме не з того боку, а який був би я щасливий, коли б мав цю дівчину, замість тієї жінки, що їй я плачу аліменти, хоч вона навіть не змогла народити мені дитину! А нахвалялася, що народить. Та хто знає, чия тут вина?
— Ану держися! — сказав він собі.— І люби свою дівчину.
Вона тут, коло тебе, і хоче, щоб її любили, якщо в тебе є ще хоч крихта любові, яку ти можеш їй віддати».
Серце його сповнилося любов'ю, як бувало завжди, коли він бачив Ренату, і полковник спитав:
— Ну, як тобі, з твоїми косами, як воронове крило, і обличчям, що розбиває серця?
— Чудово.
— Gran Maestro, — сказав полковник. — Зробіть так, щоб до нас усе-таки дійшли пахощі з вашої закулісної кухні, хоч вітер і не дме в наш бік.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ
Портьє сказав швейцарові, куди подзвонити, і їм подали той самий човен, що привіз їх сюди.
Джексон сів у човен разом із валізами і портретом, який дбайливо запакували. І досі дув рвучкий вітер.
Полковник заплатив за
