Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

«Та як він сміє?» — подумав полковник.

Йому дали рушницю, щоб він добивав підранків, якщо їх не дістане собака і вони можуть утекти. Стріляти в качок, що летять на бочку, за мисливськими законами — справжній злочин.

Човняр був надто далеко, щоб йому можна було гукнути. Тому полковник двічі стрельнув по ньому.

«Шріт до нього не долетить, — думав полковник, — а він принаймні збагне, що я все знаю. Якого біса йому треба? Та ще на такому чудовому полюванні? Я ніколи не бачив, щоб полювання на качок було так старанно підготовлене, щоб усе йшло так добре, і ніколи не стріляв з такою втіхою, як сьогодні! Який гедзь укусив цього сучого сина?»

Він знав, як шкідливо йому сердитись. Тому прийняв дві таблетки й запив їх ковтком джину з фляги: води в нього не було.

Він знав, що й джин йому шкодить, і подумав: «Мені все шкодить, крім спокою та найлегшої гімнастики. Атож, брате, спокою та найлегшої гімнастики. По-твоєму, це легка гімнастика?

Диво ти моє,— сказав він до себе. — Якби я хотів, щоб ти була тут і ми сиділи б з тобою спина до спини в великій бочці. Я озирався б на тебе і влучно підбивав би качок високо в небі, а одну, щоб похизуватися перед тобою, підстрелив би так, щоб вона впала просто в бочку, але не зачепила тебе. Ану, спробую підстрелити хоч одну», — сказав він собі, почувши шурхіт крил. Полковник підвівся, обернувсь і побачив самотнього качура — гарного, з довгою шиєю; швидко махаючи крильми, він летів до моря. Птах вимальовувався в небі чітко й виразно на тлі далеких гір. Полковник підняв угору дуло рушниці, прицілився і спустив курок.

Качур упав поряд із бочкою, пробивши кригу. Навколо бочки ламали кригу, розставляючи вабці, і воду затягло тільки тонкою плівкою. Підсадна качка подивилася на підбитого качура, переступаючи з лапки на лапку.

— Ти його раніше ніколи не бачила, — сказав їй полковник. — По-моєму, ти навіть не бачила, як він прилетів. А якщо й бачила, то нічого йому не сказала.

Качур ударився головою, і голова тепер була у воді. Але полковник бачив чудове зимове пір'я на його грудях та крилах.

«Я хотів би подарувати їй убір із пір'я, схожий на ті, якими у стародавній Мексіці прикрашали статуї богів, — думав він. — Та всіх цих качок, певно, відішлють на ринок, та й ніхто тут і не зуміє здерти з птаха шкурку та вичинити її. А гарно було б: качурине пір'я покласти на спину, сірої качки — на груди, з двома смугами з пір'я чирка зверху донизу. Шикарний вийшов би убір! їй би, напевне, сподобавсь.

Хоч би вони прилетіли, — думав полковник. — Кілька дурних качок, може, заблукають і сюди. На всякий випадок треба бути напоготові». Та кляті качки не летіли, і він лишився на самоті із своїми думками.

З інших бочок теж не чути було пострілів, лише вряди-годи долинали постріли з моря.

При такому яскравому світлі качки добре бачать лід і більше сюди не летять; вони збираються табунами над морем і сідають на воду. Стріляти більше не доводилось, і мимоволі полковник замислився над тим, з чого ж усе почалося. Він знав, що не заслуговує такого, але прийняв його й зжився з ним, хоч і завжди прагнув збагнути, як же все-таки так сталося…

Одного разу то були два матроси, коли вони з дівчиною гуляли пізно ввечері. Матроси свиснули до неї, і полковник спершу подумав, що це досить невинний жарт, тому вирішив не звертати уваги.

Та щось тут було не так. Він швидше відчув це, ніж усвідомив. А потім твердо впевнився і навмисно спинився під ліхтарем, щоб ті побачили його погони й перейшли на другий бік вулиці.

На кожному погоні в нього було по маленькому орлу з розпростертими крилами. В нього на мундирі вони були вишиті сріблом. Не дуже блискучі, бо він давно вже їх носив, та все-таки помітні.

Матроси засвистіли знову.

— Стань під стіною, якщо хочеш подивитись, — сказав полковник дівчині.— А ні, то відвернися.

— Вони ж такі височенні й молоді.

— Нічого. Зараз вони понижчають, — пообіцяв їй полковник.

Полковник підійшов до свистунів.

— Де ваш береговий патруль? — спитав він.

— Звідки я знаю? — відповів той, що був вищий на зріст. — Та я ж хотів тільки подивитися на дамочку.

— Як ваші прізвища? Чи є у вас особисті номери?

— Звідки я знаю, — відповів матрос.

Другий сказав:

— А якби й були, то чорта лисого я тобі скажу!

«Старий служака, — подумав полковник, перш ніж ударив його. — Бувалий морячок! Знає свої права».

А тоді зацідив йому лівою рукою в пику — і ще раз, і ще, поки не збив його з ніг.

Другий, той, що свиснув перший, люто наскочив на нього, хоч і був п'яний; полковник садонув його ліктем у зуби, а потім ударив з усієї сили правою рукою. Озирнувшись на іншого свистуна, він зрозумів, що той готовий.

Тоді він ударив лівою збоку. А коли матрос спробував підвестися, ударив правою. Потім іще раз лівою, повернувся і пішов до дівчини: не хотів почути, як голова брязне об брук.

На ходу полковник глянув на того, що звалився перший,

І побачив, що він спокійно спить, уткнувшись підборіддям у землю, а з рота в нього тече кров. Кров такого кольору, як треба, відзначив полковник.

— Тепер кінець моїй кар'єрі,— сказав він дівчині.— Хоч би яка вона була. Ну й чудернацькі ж у цих хлопців штани!

— Як ти себе почуваєш? — спитала вона.

— Чудово. Ти все бачила?

— Так.

— Вранці в мене страшенно болітимуть руки, — кинув він, — Тепер, по-моєму, ми можемо спокійно піти собі. Тільки ходімо помаленьку.

— Гаразд.

— Ні, я не те хотів сказати. Нехай ніхто не думає, що ми тікаємо.

— Ми підемо дуже поволі.

І вони пішли.

— Давай спробуємо щось?

— Що саме?

— Підемо так, щоб навіть ззаду нас боялися.

— Постараюся. Тільки навряд чи в мене щось вийде.

— Ну, тоді ходімо просто так.

— Невже вони жодного разу не вдарили тебе?

— Один раз садонули кулаком у потилицю. Другий матрос, коли кинувся на мене.

— Це й є справжня бійка?

— Так, коли тобі щастить.

— А коли не щастить?

— Тоді й у тебе коліна підломлюються, і ти падаєш навзнак чи долілиць.

— А ти мене ще любиш після цієї бійки?

— Я люблю тебе ще дужче, ніж досі, якщо це можливо.

— А чому ж неможливо? Це ж чудесно! Я тепер