Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
Не сказала нічого, а поволочила свою коробку в спальню - подибала туди на височенних підборах.
- А старе плаття й туфлі де діла? - спитав Вася Равлик.
- Мамці віддала. А ще їй дала десять рублів, - сказала і знову глянула на нього перелякано.
- А це вже нащо? - буркнув він.
Смикнула плечиком.
- Попросила мамка, - сказала. - Чи, може, піти забрати?
- А ти зможеш забрати?
- Зможу, - зморщила вона лобика. - Я мамці так і сказала: коли він мене поб’є за цих десять рублів, то я їх заберу.
- Ти вже й додому ходила?
- Нє, я в столовці була. Вона там мене й погодувала.
- А в якій столовці вона робить?
Однак на те Рая не відповіла. Подивилася поверх його голови, і її личко стало кам’яне. Тоді Вася відчув, що йому треба бути твердим.
- Підеш і забереш у мамки ті десять карбованців, - сказав він. - Тебе я годую, а її не збираюсь.
- Але ж ти мене за це не побив! - наївно сказала Рая.
- Не забереш, то поб’ю, - вирішив її налякати.
Але вона знову смикнула плечем і посунула зі своєю коробкою в спальню. Вася Равлик кинув оком на годинника - треба було бігти. Вискочив на вулицю, тут стояла тільки ряба Надька.
- Чого це ти, Вась, із Магаданшею не здоровкаєшся? - сказала солодко ряба. - Вона на тебе обідилася…
Але Вася Равлик нічого не сказав. Посунув повз рябу Надьку, аж тій довелося здвигнутися з місця, щоб не зачепив її. Зирнув на рябу Надьку - у тієї аж одежа закуріла.
- А щоб ти пропав! - сердечно побажала йому вслід вулична пащекуха.
5Повернувся, як звичайно, о пів на дванадцяту. Штовхнув двері, були вони відчинені - Рая й не подумала зачинятися. Пройшов на кухню, розігрів вечерю й неспішно поїв. В домі було тихо, аж мертво, але він не поспішав заходити у спальню. Сидів і дивився на чорну шибу вікна, йому якось смутно стало. Даремно так сьогодні боявся й так чекав на Раю - очевидно, сама вона від нього не піде. Очевидно, для того, щоб пішла, її й справді треба вигнати, отже, їхня історія так просто не закінчиться. Тільки тепер зловив себе на думці: дорогою на роботу вона весь час була йому в голові, так само й на роботі, коли набирав нуднющі статті про добрива й штучне осіменіння, про бичків, корів, телиць, свиней, ніби галети пишуться не для людей, а для цієї худобини. Думав про Раю, повертаючись із роботи, ось і зараз сидить на кухні й міркує про неї. Чи ж він її любить? Аж пирхнув: хіба можна любити таку жінку? Нею можна покористуватися, побавитися кілька тижнів, але любити? Однак її образ весь час стояв перед очима - зрештою, навіть поживши трохи з нею, що він про Раю знає? Чи знає, де її дім, де працює її «мамка», з ким раніше жила, що в неї в голові, що відчуває й думає. А може, вона таки несправжня? Щось було в її поведінці механічне, ніби й вона справді лялька, котра ожила. «Господи, - подумав він, - чортівня якась!» Сидів і відчував, що його вже тягне в спальню, тягне якось важко, тоскно, що й досі не звільнився від чекання, яким сьогодні перехворів. Було таке в ньому, ніби щось дороге зникло, в чомусь дорогому розчарувався, змирився навіть, що його, того дорогого, нема й не буде, і ось виявляється, нічого не змінилося.
Вася допалив сигарету, затовк недопалка в попільниці й устав. І тут його несподівано вдарило: а що коли вона злякалася, що він і справді її поб’є, й пішла Кинувсь у спальню, забувши вимкнути на кухні світло, й клацнув вмикачем у спальні. Нове рябе, квітчасте, картате, чортзна-яке плаття охайно висіло на спинці стільця, біля ніжок стояли лискучі туфлі, а Рая лежала в ліжку й блимала очима Підійшов і стяг з неї ковдру - спала вона, як завжди, в костюмі Єви.
- А білизну собі не купила? - спитав.
- Ні, - відповіла вона, ледь-ледь розсуваючи ноги.
- Чому ж?
- Не треба мені, - сказала байдужно.
- А в тебе не буває того… - він замкнувся. - Місячного?
- Ні, не буває, - мовила вона спокійно. - Це в мамки буває.
Він свиснув і сів на ліжко. Дивився на неї: ну що ж, тіло, як тіло - з-під пахви виглядала лялька.
- Ти що, спала з лялькою? - здивувався він.
- Ну да, - сказала вона й пригорнула ляльку до себе.
- А мене ти можеш хоч раз так пригорнути? - спитав він із тремом у голосі.
- Нє, - сказала Рая. - Ти ж не лялька.
- Слухай, ти завжди була така дурна?
Але вона не відповіла. Гладила ляльку рукою з новим манікюром і дивилась у стелю.
Тоді він відчув, що дратується, що, власне, дратує його не її стоїчна байдужість; можливо, вона якась малахольна, чи чортзна-що! Раптом зрозумів