Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- Сто рублів вистачить? - спитав Вася Равлик, хоч зняв з книжки триста.

- Сто рублів? - викруглила очі Рая. - Я тоді куплю й лак для нігтів, можна?

- Гаразд, - сказав він, - але обов’язково білизну.

- Вона мені не тра, - сказала неохоче.

- А що тобі тра?

- Ну, помаду, духи, лак. Ну, тіні…

- А по-моєму, помади, лаку й тіней не треба, - сказав він. - Духи купи. І плаття купи.

Вона сіла на стільця, на якому перед цим висіло її плаття, й закурила. Дивилась у вікно, і її обличчя в обрямленні розколошканого волосся було як неживе. Мовчала.

- Тиждень у мене живеш, а мамка тебе й не шука.

- Вона не шука мене, - сказала Рая.

- А ти до неї не хочеш навідатися? - спитав обережно.

- Не вкраду я твоїх грошей, - раптом сказала Рая, ніби вловила його потаємні думки.

- А я й не думаю, що вкрадеш, - поспішно сказав. - Хочу, щоб потрібне собі купила.

Стенула плечима. Курила й пускала з рота дим. Тоді він вийняв гроші й відлічив сто карбованців. Поклав на столику, зібрав брудний посуд і відніс на кухню. Запалив колонку, але зі спальні не чутно було ані віддиху. Помив тарілки, а тоді знову вернувся в кімнату. Рая так само сиділа, недопалок лежав у попільниці, а губи були вже наквацяні. Підчорнені були й очі.

- Чого ж не йдеш?

- Бо ти не хочеш, щоб купувала помаду, тіні й лак. А того мені не тра, - сказала.

- Купиш собі помаду, тіні й лак, - згодився він.

- І духи?

- І духи.

Зирнула на нього тим-таки насторожено-каламутним поглядом.

- Мені не треба стільки грошей, - сказала хрипко.

- Чого ж? Не витратиш, принесеш здачу.

Вона понурилася.

- Не принесу, - шепнула.

- Ну, то чорт їх забирай, ті гроші, - сказав легковажно. - Одягнися тільки по-людському. І так, як хочеш сама.

Знову зиркнула на нього, й він відчув інтерес до цієї гри. А й справді: чим воно кінчиться? Рая пригноблено сиділа на стільці.

- То чого не йдеш?

- Не давав би ти мені таких грошей, - сказала, відвернувшись.

- А я даю! - з викликом мовив Вася Равлик.

- Потім сваритися будеш. А може, й битися.

- А тебе вже били? - здивовано спитав Вася.

- Ну да. Спершу давали гроші, а тоді й били.

Він аж задихнувся. Господи, яке затуркане створіння! Яке воно дике, зачаєне й безпомічне! Як воно могло вирости в світі отаке і як може жити?

- Не буду тебе бити, - сказав сердешно.

- Всі так кажуть, а потім б’ють, - мовила печально Рая.

- Е, роби як хочеш, - сказав Вася Равлик і пішов на кухню: йому треба було готувати обід. Отож удав, що забув за Раю, що зайнятий картоплею, морквою й капустою, але вухо його було там, біля кухонних дверей, вухо його наслухало всі звуки, які долинали зі спальні. І те вухо почуло, як рипнув стілець, а око його, яке блимнуло у бік дверей, уявило, що Рая таки взяла гроші й пожадливо їх перерахувала, а десь у глибині його мозку прокинувся такий собі равличок, котрий виставив ріжки, але не просив сиру на пиріжки, а прошепотів Васі сакраментально, як брат братові: «Оце ти від неї, Вась, і відкупився»… Вухо його чуло, як Рая вийшла з кімнати в другу, і око побачило її у вирізі кухонних дверей, вона раптом спинилась і злякано в його бік подивилась. Але Вася Равлик був хитрий, як усі равлики, тому показав їй спину. Вона ж постояла трохи в прохідній кімнаті, перед дверима на кухню, а тоді й зникла. Вухо Васине почуло, як рипнули сінешні двері і як вони зачинилися. Він метнувся до вікна і з-за фіранки почав стежити. Рая зупинилася на ґанку, озирнулася на вікно, і він уразився, яке сумне було в неї обличчя. «А що, - прошепотів на дні його мозку брат-равличок, - уже вона тебе й покидає?» Рая зійшла зі сходів і рушила до хвіртки. А біля хвіртки ще раз озирнулася. «А хай собі йде, - прошепотів Васі його брат-равличок, - бо навіщо тобі цей клопіт?» - «Замовкни, занудо», - сказав равличкові Вася і відвернувся од вікна, бо йому треба було ще й обід варити. «На одного звариш, чи на двох?» - спитав брат-равличок, і Вася сердито долив у кастрюлю води, щоб було таки на двох.

- Замовкни, занудо, - сказав уголос, і йому стало так само печально, як печально було й отій дівчині-жінці, котру невідь-чого чоловіки чортицею називають…

Відтоді й почалося його нетерпляче чекання. Отой равличок-брат увесь час його переконував, що вона більше до нього не повернеться, що не тільки він зрозумів, що відкупився від цієї дівчини-жінки, а й вона сама те зрозуміла не гірше за нього, тому, можливо, й була сумна, адже це він її таким чином ніби виганяв. Але в