ковтки, рипливо-дискантні викрики самої рябої Надьки; ясна річ, вони судили його, Васю Равлика, вдаючи, що жаліють сирітку, бо, на їхню думку, Васина мати перевертається в могилі, адже кого він прийняв до своєї хати? Оту мальованську повійницю, оту чортицю, яка гола валяється в нього під яблунею, ту, яку треба було б вимазати калюкою й прогнати по вулиці. Вася Равлик спалахнув, а може, це тільки тепер загорілася в нього одежа від вогню, яким кинула в нього Магаданша; він палав на ґанку рівним полум’ям і, щоб не згоріти до решти, кинувся назад у хату, бо ті дві вуличні пащекухи говорили бридоту зумисне аж так, щоб Вася їх почув. Отож він сховав ріжки і втягнувся у свою хату, і ладен був замуруватися в неї навіки, бо все ще палав - ладен був підпалити тим вогнем увесь дім і самоспалитись. І він уявив раптом таку картину: йде по вулиці в новому платті Рая, йде після перукарні, ошатна й струнка, на ногах у неї не ті сірі розбиті туфлі, в яких до нього прийшла, а чудові модельні, а губи червоно сяють, бо не сила їй відмовитися від звички їх ваксувати, а замість Васиного обійстя тільки сіре попелище та обгоріла яблуня, під якою загоряла гола і яку там усе-таки побачили вуличні пащекухи, хоч яблуня схована була за хатою. «А щоб ви здохли тричі, а четвертий раз утопилися!» - сказав сердешно Вася Равлик, маючи на увазі, звісно, пащекух, і прикипів до вікна, бо хвіртка його двору раптом відчинилась і зайшла у двір таки Рая. На ній справді було плаття, якесь барвисто-почварне, а на ногах нові туфлі на такому височенному підборі, що вона не йшла, а дибала, а може, собі й ноги понатирала. Вона й справді була підстрижена, а губи так навацькані, а очі такі насинені, що аж страшно стало Васі Равлику. А ще він знав, що ті пащекухи нікуди не зникли, а стоять телеграфними стовпами, - роти в них, як печери, а очі в них, як електроізолятори, а язики кілками стримлять із ротів, бо вони дивляться - надивитися не можуть на Раю. А Рая несла під пахвою ще й величезну картонну коробку, а на вухах у неї бовталися такі величезні підвіски, яких Вася Равлик і в житті своєму не бачив, залізні чи скляні, бо полискували сліпуче, а на шиї теліпалося дешеве й вельми важке намисто. Тоді Васі вперше захотілося заплакати і то невідь-чому: чи від радості, що вона таки повернулася, чи від того, що йому не доведеться дзвонити на роботу (на сьогодні можна буде щасливо від Раї втекти), чи тому, що йому жаль стало тих ста карбованців, які він їй дав, чи тому, що не здогадався зачинити за собою двері: хай би постукала, постукала і, на велику радість Магаданші та рябої Надьки, відійшла б. А він би, Вася Равлик, затишно лежав би у своїй хатці і снив би рожеві сни про любі ранки і ясно-сині вечори, про злітну смугу лопушиного листка, з якого він і не збирався злітати, бо равлики не літають, а яким так добре повечеряти чи поснідати. Отже, він був літаком, який снідає класною смугою зльоту, а це щось ліпше від літання, бо той, хто літає, і впасти може, а той, що власну зльотну смугу зжемрає, ніколи не впаде. Це були, може, й дурні думки, але що робити в цій ситуації Васі Равлику, коли він, бідолашний, уже двічі в цьому світі спалився. У цей час рипнули двері, він встиг відскочити від вікна й сів на стільці серед кухні, а в прочілі дверей з’явилася Рая, якась тиха і злякана, з розширеними, хоч так несмачно наквацьованими очима, з величезною коробкою під пахвою, якась незвична у своїй новій хламиді, якась хитка на тих надто високих підборах.
- Хіба не знаєш, що маю йти на роботу, - невдоволено сказав Вася, не дивлячись на неї.
- То йшов би, - сказала ледь не пошепки Рая.
- А як би хату відчинила?
- Посиділа б на ґанку, - сказала вона.
Тоді він встав, вклав у сітку бутерброда, приготованого раніше, два помідори й одного огірка.
- Їжа на плиті, - сказав, усе ще на неї не дивлячись. - А що це у тебе в коробці?
- Лялька, - шепнула вона.
Тоді він на неї подивився. Стояла все ще злякана, з розширеними очима.
- Чого так дивишся? - розсміявся він.
- Ляльку ти не дозволяв купувати, - сказала вона. - І ці сережки, - вона торкнула здоровенне залізко, що висіло у вусі, аж відтягаючи пипку.
- А нащо ж тобі лялька? - спитав лагідніше.
- У мене такої ніколи не було, - мовила. - То можна мені її купити?
- Ти вже ж купила?
- То я викинула б.
- Купила, то й купила, - сказав він, роблячи заклопотаний вигляд. - Потім мені все покажеш, зараз ніколи.
- А сережки? - спитала тим-таки шепотом.
Йому хотілося вибухнути, що оці сережки - якесь страховище, що ними хіба собак дрочити, але зирнув на неї і не зміг. Щось у ній було безпомічне, навіть жалюгідне, аж зітхнув.
- Гаразд, - сказав. - Немає мені часу гріти тобі їжу.
- Я й так поїм, - сказала Рая.
- І не розігріватимеш? - здивувався він.
- А я ніколи не розігріваю, - сказала вона.
- Та чому ж?
Смикнула плечиком, а він подумав: може, підійти й обняти її. Але глянув на губи, на яких було в палець фарби, і знову зітхнув.
- Зачиняйся й нікого в хату не пускай.
